11

Доївши свого торта, я зібрала речі і вийшла із кафешки. Надворі було прохолодно. Жовтень сипав розмальованим листям і гнав на вечір сірі важкі хмари. Я глибоко вдихнула. Повітря здавалося прозорим і срібним. Хех, дивна я - надворі осінь, а я якісь неправильні епітети добираю. Срібний колір має зима, зараз все позолочене і брунатно-буре. Впринципі, ці думки були ні про що, бо я хотіла зайняти свою втомлену голову, бо крім роботи у ній настирливо паслися думки про Андрія. 

Я знайома з цим хлопцем неповних два дні, абсолютно нічого про нього не знаю, - ну, якщо не вважати деякі факти про його дитинство і те, як він неперевершено цілується. 

Ох, його поцілунки... Такі солодкі вуста... Такі теплі руки... Він так владно тримав мене у своїх обіймах... Я відчувала себе розплавленою зефіркою, яку поклали у каву. Це відчуття відбивалося у тілі електричним розрядом, який змушував серце то зупинятися, то стрибати швидше. 

Надворі вже майже вечір, а я не поспішаючи йду додому з роботи. Школа знаходиться в цьому ж мікрорайоні, тому я балую себе пішими прогулянками і економлю гроші на проїзд). По вулиці проходитиму повз ту кав'ярню, де зустрілася з Андрієм. Знову свідомість розплівається, наче кішка на теплому килимку, думки вже перетворились на спогади про гарячі поцілунки і коньячно-шоколадні очі. Цікаво, а чи він запам'ятав наші обійми на мосту? І чому він так різко відреагував на мою розповідь про Вадима? Нічого компрометуючого у моїй поведінці не було. І взагалі, яка різниця абсолютно сторонній людині, що я роблю вдень і який веду спосіб життя?

Щось багато питань без відповідей. На цих вихідних я буду знову сама, бо моя Іринка ще не повернеться зі своїх курсів. Схоже, вона там вирішила заодно влаштувати своє особисте життя). Що ж, я маю лише радіти за подругу. Але через неї, вірніше, через її відсутність, мені доведеться такі чудові дні провести у квартирі, читаючи щось із класики чи сучасної прози. До другого варіанту я схоляюсь більше, але ще більше я б хотіла прогулятися містом і відпочити десь у нічному клубі. Для перезавантаження.

Фантазія вималювала цікавий сюжет: я вся така красуня танцюю десь в одному з клубів, де ми зазвичай відпочиваємо з Іринкою, раптом починається повільна музика і теплі руки Андрія обіймають мене за талію... Він ніжно шепоче на вушко "Я тааак за тобою скучив..." І ми танцюємо, танцюємо... Тільки ми вдвох. 

Бррр, треба повертати в реальність, бо вдома немає чого поїсти, тому доведеться зайти до магазину.

Я вже спакувала свої покупки і вийшла з приміщення. Надворі вже лягли глибокі сутінки. Я обожнюю цю пору доби. Завжди, коли вдома, то не вмикаю світло аж доки повністю не стемніє, щоб максимально насолодитися сірістю сутінок. Ось мій будинок. Повертаю у двір і бачу чорну машину. Не наша. Мабуть, хтось до когось приїхав у гості. Все ще у своїх фантазіях піднімаюся сходами на ґанок, шукаючи в сумочці ключа, як раптом хтось забирає з моєї руки пакет і обережно, але впевнено повертає на 180 градусів. 

 "Моє серце в верховині"... Ні, моє серце знову збирається на три метри над рівнем неба. Це Андрій. Його погляд у світлі ліхтаря кипить, наче розпечена лава, а вираз обличчя надто серйозний і ще якийсь...

 - Не проти? - він кивком вказує на пакет. - Можна допомогти?

Я кілька секунд стояла мовчки. Потім мій організм таки налагодив збій у роботі мовленнєвого апарату і я заговорила: 

 - Так, можна. Але необов'язково. Здається, я маю запросити тебе на каву? - я питально підняла брови і подивилась на нього. 

 - Ну, впринципі, так, якщо слідувати ідеалам жіночих історій. У тебе хоч є кава, вчителько?

Чомусь його питання прозвучало якось насмішкувато. Але я не образилась, а навпаки, на серці стало легко і спокійно. 

 - Звичайно, є. А як по твоєму, вчителі вранці бадьорими приходять на роботу? Ходімо? - моя пропозиція прозвучала як запитання. І, я нарешті знайшла ключа і двері під'їзду привіталися з нами важким завиванням домофону. Я пройшла перша, запрошуючи свого нежданного гостя.