10

Вадим просто відверто роздивлявся мене. Я ж не пасла задніх і теж вивчала свого співрозмовника. Сьогодні я звернула увау не лише на його зовнішність. Його погляд. Це окрема стаття для досліджень для моєї подружки Іринки. Його погляд абсолютно не був схожий на безтурботний погляд школяра. У такому віці зазвичай діти все ще безтурботні і веселі, бо їм не потрібно хвилюватис щодо свого життя - ближнього і далекого - оскільки за ни все вирішують їхні батьки. Як і годиться, у цьому віці юнацький максималізм бере своє і вчорашні підлітки вважають себе володарями всесвіту, яким дозволено все і завжди. Вадим таким не здавався. Та й, в принципі, чого я дивуюсь? Адже нещодавно він без особливих комплексів посвятив мене у своє життя. Блін, невже його батьки взагалі ним не переймаються? 

\\\ А його очі просто заглядають у душу, наче шукають відповіді на всі космічні питання...

 - Зоряно Олександрівно, а як Вас називають Ваші близькі? Чомусь я не думаю, що вранці дехто кличе вас посмакувати свіжозвареною кавою, звертаючись, наче ми на уроці на повне ім"я)).

Я була трохи здивована таким питанням. І оте дехто Вадим вимовив якось надто красномовно. 

 - Відповідь має бути конкретною і чіткою? - я вирішила потягнути з отим дехто.

 - Беззаперечно. Так, як і Ви вимагаєте від нас на уроках, - у блакитних очах хлопця заграли іскринки. 

 - Мої батьки звуть мене просто - Зірка.

Я подивилась на Вадима. Здається, він був здивований. А мені чомусь стало сумно. Я чудово розуміла, що мав на увазі Вадим. Згадався Андрій. Цікаво, а з яким присмаком була б його ранкова кава? Ех...

 - Що ж, вичерпно,  - мій співрозмовник посміхнувся своєю чаруючою посмішкою. - Зоряно Олександрівно, а що Ви робите сьогодні увечері?

Я уважно роздивлялася цього загадково близького і водночас чужого для мене юнака. Він аж надто дорослий для свого віку. Та ще й ця небритість. Просто капець якийсь!

 - Ну, взагалі-то, це надто особисте питання, чи не думаєш?

• - Нє, не думаю. Якби я так думав, то по-моєму, не запитував би Вас. Правда логічно?
• Він розсміявся, подивившись на мене. Було з чого: я, як часто буває, витріщила свої зелені очі, а на обличчі з'явилася гримаса розгубленості, наче п'ятикласникам сказали, що сьогодні у них замість п'яти уроків - сім.
• - Зоряно Олександрівно, не зависайте)). Адже Ви абсолютно на нашій, юнацькій хвилі, а зараз так поводитесь, наче за Вами спостерігає вся ваша педрада.

Вадим був правий. Адже я відносилась до тих молодих учителів, які прагнули зламати стереотипи совкової системи освіти і довести всім, що вчитель сьогодні для учнів є більше другом, ніж строгим навчаючим контролером.

 - Вадиме, а ти з усіма дорослими так фамільярно спілкуєшся?? - я хотіла розкрити для себе ще одну сторінку його життя.

 - Люба моя вчителько, я іноді буваю у такій сраці, що "викати" старшим абсолютно недоречно. Але Ви не подумайте, я чемний, вихований хлопчик. Чесно.

Чомусь я анітрохи не образилась на його слова, хоча манера спілкування між нами була вкрай нетиповою і аж ніяк неприпустимою.

У кафешці все так само пахло піцою і кавою і я зрозуміла, що так нічого не замовила, а мій шлунок почав виспівувати звабливі дифірамби, щоб привернути увагу до свого існування.

 - Я хочу їсти, - якось по-простому, так, як і про кота, повідомила я. Вадим тут же покликав рукою офіціанта і вже за якихось хвилин десять я вплітала смачнючий шматок торта з гарячим чаєм.

Впоравшись з половиною свого смаколика, я підняла очі на хлопця. Він теж замовив собі шматок, але дещо менший, ніж мій. Я помітила, що він не їсть, тому відірвалась від свого заняття. Він відкинув ся на спинку стільця і дивився на мене.

 - Ти чого? - я трохи знічено підняла брови.

 - Знаєте, мені так подобається сидіти отак поруч з Вами.  З Вами дуже легко і просто. Абсолютно не напрягаєшся, щоб тримати ритм розмови. З Вами не треба випендрюватися, щоб справити враження. Якось так, наче так має бути...

 Я прижмурилась, поставила лікті на стіл і схрестила пальці, поклавши на них підборіддя: 

 - Ні,Вадиме, так не має бути...

 - Але ж???- у його погляді було питання. І, блін, я розуміла, кожною клітинкою свого тіла розуміла, на що він натякає. Але ні, це занадто. Я ж вже дала зрозуміти, що ми лише друзі. Ну як так???

 - Мій любий учню, у даній ситуації жодних "але ж" взагалі не має бути. Ти говорив, що забіг сюди перекусити і хотів спати. Вже перехотів? - я грубо змінила тему.

Вадим подивився на мене якось надто серйозно. Я б навіть сказала, холодно і роздратовано. Капець, його емоції так різко змінюють одна одну. Знову рукою покликав офіціанта, дістав із кишені гаманець, розрахувався і дистанційно відчужено звернувся до мене:

 - Дякую, Зоряно Олександрівно за компанію. З Вами приємно проводити час, але я маю йти. Ще купа справ. Вибачте за цей вияв неввічливості, але у мене дійсно є справи. Смачного. 

Я мовчки кліпала очима. Він зараз кидає мене???? Це типу око за око?? Ну ок, я відіграюся. Хай тільки з'явиться у школі.

• - Ваш чай майже холодний, - зробивши два кроки, повернувся Вадим. А потім розвернувся і пішов геть, не оглядаючись.