8

Сьогоднішній день видався дощовим та надміру сумним. Проте, мені сумувати не доводилось, оскільки роботою я була завалена з головою. Мене накривали думки про вчора, але я зосереджено гнала їх від себе, вмовляючи мозок працювати. Переконувала себе в абсолютно осінній депресії, яка прийшла з цим сірим дощем. Нібито доросла, а повелась на красиву обгортку. Бл... Так образливо... Капець. Як не дивно, мій новий шкільний товариш Вадим, через якого я сьогодні маю такий паршивий настрій,  десь зник – його  не було у школі. Я запитала у класного керівника, що з ним трапилось, на що отримала цілком вичерпну відповідь: «Захворів». Правда, думки про нього снували в моїй голові дещо менше, ніж думки про Андрія. Я нікому не розповідала про своє захоплення. Стоп. Захоплення? Я не збиралася захоплбватися тим глянцевим багачем. Але??? /// Та й не було кому – моя єдина подруга Ірина зараз за п*ятсот кілометрів від мене вдосконалює свої психологічні знання та вміння – навчається на тренінгах компастувати мозок простим смертним людям психологічними термінами та методиками. Смішно! Я сама психолог за першою освітою і таке наговорюю на послану вищими розумними силами професію психолога, який вважається лікарем людських душ. От! До речі! Ірина майже тиждень мені не дзвонила! І я не задумувалась, чому. Може, у неї щось трапилось? Думки почали танцювати злісний танок шамана племені вуду, а мозок відправив посланця до апарату, що відповідає за дії – зробити терміновий дзвінок. Набираю номер Іринки. Довгі гудки. Д-о-в-г-і. «Ало! – з*явилась постать голосу, - привіт!» – слава Богу, голос веселий. «Привіт, подруго! Як твої справи? Чому не дзвонила?», - я відчуваю легке тріпотіння душі і сором, який турботливо вкриває мої плечі пуховою хустиною. «Ой! У мене все так класно! Тренінги просто супер! Тренінгер такий гарний! Ми п*ємо каву вечорами після занять. Психологія виявляється такою цікавою, коли вчиш її на конкретних прикладах із життя! Це так корисно!» - Ірина заливалась соловейком у темному гаю. Я зрозуміла, що мої докори сумління можна скласти у коробочку – хай полежать до наступного разу. «Я за тебе дуже рада! Давай вже скоріше повертайся! Будеш на мені експериментувати. Я буду піддаватись. Обіцяю» - (ми, психологи, не любимо свою професію тільки через те, що вона заважає нам дивитись на речі, як їх бачать звичайні люди – ми починаємо робити аналіз, вишукувати причини, зіставляти наслідки… Коротше, варимось і закіпаємо у власному вариві, бо вже не вміємо думати, як прості смертні). «Зірко!! Ти щось приховуєш? Ану швидко розповідай!»

Що я мусила робити? Прийшлося викласти все, як на духу, від чого моя горе-психологиня тільки те й робила, що повискувала від захоплення. Хоча насправді вона не така. Ірина цілком стримана особа і довгий час навіть я не могла пристосуватись до її характеру, вивчаючи її справжність. Але я люблю свою подругу. Вона завжди об*єктивно розцінює моє життя, вибудовує стратегії моїх дій. І це все лише на одній стороні моєї медалі – найтемніший із темних – особистій.  

Розмова з подругою пішла на користь – мені полегшало. Добро, що сьогодні п*ятниця – нарешті можна вирватися з цієї прив*язі і втекти додому! По дорозі вирішила зайти в ту забійгайлівку, де  ми з Вадимом перекушували колись. Приміщення зустріло ароматом свіжої піци, змішаним з кавовим смаком. Кинула погляд у зал, щоб відшукати вільне місце і натрапила на дуже цікаву картину: за одним із столиків сидів Вадим, неквапом смакуючи тією ж піцою з кавою! Ну і ну! Значить, до школи він не ходить, а піцу лопає!!! До того ж він такий миленький… ааааааааааа! Вчителька взяла гору над людиною і я направилась до нього.