7

Ми вийшли на вулицю. Я одразу звернула увагу на «Тойоту», яка стояла на стоянці. Дивно, але я зовсім не звернула уваги на неї, коли йшла сюди. Андрій обійняв мене за плечі. Це трапилось так несподівано і було так по-рідному! Я знаю, що ми познайомились лише вчора, але, як пишуть у книжках, ми ніби знаємо одне одного сто років. Я мимоволі рефлексивно поклала голову йому на груди. Від нього приємно пахне: до аромату парфумів вплітається запах мужності, впевненості. Андрій потерся носом об моє волосся:
- Ти так приємно пахнеш… 

Ці слова викликали ще один прилив спорідненості душ. Мені б хотілося, щоб ця казка не закінчувалась ніколи. 
- Ти знаєш, у мене таке враження, що ми знайомі сотні років, - я підняла голову і подивилась йому у вічі. – Мені так спокійно з тобою.
- Хм, в мене теж таке враження. Твої зелені очі повністю затопили мою душу океанічного простору якимось новим теплим почуттям. Розумію, що виглядаю банальним романтиком, але це так класно! – Андрій знову потерся об моє волосся, а мені захотілось, щоб це не закінчувалось.

Ми йшли вулицею, купаючись у нічних обіймах жовтня, який готував подарунки листопаду, перебираючи листя кленів, розвішуючи золоті гірлянди по місту, натираючи зорі до золотого блиску… Розмова складалась невимушена, хоча була сповнена різноманітних відкриттів для нас обох. Наприклад, вияснилось, що ми обоє любимо слухати класику і читати книги, вмостившись у кріслі або на дивані. А ще Андрій розповів мені, що обожнює Новий рік, оскільки у нього з дитинства залишились теплі спогади та враження. Він розповів, що його батьки влаштовували йому справжнє свято із здійсненням бажань, а він, бувши маленьким хлопчиком, старався кожному члену родини придумати подарунок. І навіть для Діда Мороза готував. Такі подробиці життя сприймалися як надто інтимні, що викликало абсолютну довіру моєї свідомості до цього прекрасного представника протилежної статі. 

Ми йшли вулицею, взявшись за руки. Місто так і манило своєю чарівністю, а вечір змовницьки шепотів всякі романтичні штучки, провокуючи на подвиги. 

Ми зупинилися посеред мосту, що йшов через невелику річку, у якій відбивалося місто. Андрій якось аж надто зосереджено подивився мені в очі. Від цього погляду я завмерла, наче під гіпнозом, а мій мозок написав мені смску "Мене немає вдома. Викручуйся сама". Мій ідол провів кінчиками пальців по моїй щоці і накрив мої уста поцілунком. Це щось... Спочатку ніжно і обережно, а потім владно і вимагаюче. Він впивався в мої уста, наче спраглий пив бажану воду. Смак поцілунку був п'янким коктейлем із кави і бажання контролювати і підкорювати. Його теплі руки міцно стискали моє податливе тіло в обіймах, прискаючи його до збудженого тіла. Здається, я підписала угоду з дияволом, у якій пообіцяла і вже здала свою душу в ломбард без можливості викупу. Три метри над рівнем неба - це там, де я зараз. Це точно. Від його аромату і теплого збудженого дихання в мене просто голова пішла обертом, а тіло просто вимагало більшої уваги до себе.

Раптом Андрій різко відсторонився.   

  - Що ж ти робиш зі мною, Зірко? Я втрачаю контроль над собою і над тим, що відбувається.

Він знову потерся носом об моє волосся.

,Я заглянула у його палаючі очі. Я ладна горіти в цих очах вічність.

  - Я нічого не роблю. Лише підкорююсь тобі, - я сама не впізнала свій голос. Якось притишено і низько. 

Повз нас проходили люди, проїжджали запізнілі авта. Вони розрізали абсолютну ідеалістичність цього вечора своїм поспіхом.  Я відчула, що моє тіло труситься і намагалась заспокоїтися. Оскільки, Андрій все ще тримав мене в обіймах, він перший зреагував на це явище, накинувши мені на плечі свій піджак.

 - Ти тремтиш. Замерзла? Ходімо до машини.

І, не чекаючи моєї згоди, взяв мене за руку і ми пішли до кав'ярні, де стояла його "Тойота". 

Як і вимагають того канони, він відчинив дверцята машини переді мною, після того, як вона зустріла нас радісним "піпік". 

У салоні було затишно і по-домашньому пахло ванількою. Повернувши ключа, мій ідол нахилився до мене, щоб залишити на моїх вустах ніжний поцілунок. 

Я зачаровано дивилась на профіль цього абсолютно незнайомого мені хлопця. Зараз він був аж надто серйозний. Мені аж ніяково стало за свою поведінку там, на мосту. 

Коли ми зупинились на світлофорі, Андрій повернувся до мене і заговорив:

 - Зоряно, а можна я тебе дещо попрошу?

Я була здивована.

 - Звісно, можна.

 - Я хочу, щоб ти більше не заводила дружніх розмов зі своїми учнями .

Я перестала кліпати. Що це ??? Ми поїхали, а я мовчала.

Коли він зупинив машину біля мого під'їзду, я нарешті отримала назад свій дар говорити.

 - А чому я маю тобі це обіцяти?

 - Просто тому, що я попросив, - ця відповідь була простою, як світ і ріжуче гострою, як найтонша сталь.

 - Якщо бути відвертою, то я не можу тобі цього обіцяти, оскільки це частина моєї роботи. І, я якось сама буду вирішувати, з ким мені спілкуватися, а з ким - ні. 

Чомусь мене відверто зачепили його слова. Капець! Людина, яка знає мене півтори доби, буде вказувати мені, як я маю поводитися у своєму власному житті! Я зняла його піджак і сама відчинила дверцята. Тримаючись за ручку, я нагородила його своїм фірмовим поглядом, який красномовніше за мене говорив "Не дочекаєшся". А вслух промовила: