4

Будильник як завжди пунктуальний – шоста тридцять. За вікнами ще темно. Ліжко просить залишитись, реальність будить «вставай». Я так добре спала! Голову переповнюють почуття сподвижництва. Мабуть, сьогодні буду гори крушити. Йду до ванної. Чищу зуби і розумію, що це наслідки вчорашнього знайомства. Хм, знайомство. Знаю тільки його ім*я і те, що мама працює вчителькою. Ну ще деякі узагальнені факти. І все. Я навіть у соцмережі його не знайду! А він говорив про побачення, а сам не запросив. Та сьогодні співдиректор-співзасновник зайнятий важливішими справами, ніж перемотування плівки назад. Такий епізод, як я, залишився у минулому. Я вже історія.

Дорога до школи, де я працюю, займає небагато часу. Я взагалі класно влаштувалась: живу майже в центрі, але у спальному районі, квартира шикарна, робота недалеко – принаймні, в одному мікрорайоні, добиратись можна пішки, якщо є запас часу. В принципі, поки що все в житті складається як за планом. Тільки один пунктик не заповнюється ніяк – моє особисте життя вирішило пожити окремо від мене, бо, бачте, ми не вживаємось разом.

Школа. Тут я забуваю про все на світі і поринаю у цікавий і захоплюючий світ дитинства. До речі, таке визначення я придумала зовсім недавно.

 Перебуваючи в оточенні дітей-школярів, сама переносишся у світ казок, теорем, гіпотез, правил, пісень, вправ, рівнянь і всього-всього шкільного начиння, яке плететься в один великий різнобарвний вінок. Мабуть і назву можна таку дописати: «Щасливе дитинство».

Мої учні чатують мене кожного ранку ще на ганку школи, забачивши на шкільному подвір*ї, махають руками, кричать «добрий день». А впіймавши мене, з самого ранку розповідають, що з ними трапилось, що їм хотілось би і чи можна… Люблю свою роботу! Приємно розуміти, що ти комусь потрібна. Спілкуючись зі своїм восьмим класом, ловлю себе на тому, що думаю про Андрія. Стерво! Таки запав мені в мізки! Треба не пустити далі, тобто, нижче, до серця. 

Третього уроку у мене немає, тому вирішую сходити в магазин по щось смачненьке, щоб відволікти частину організму від НЕ ТІЄЇ роботи. Одягаючись сходу (звісно не дивлячись перед собою) у коридорі налітаю на того одинадцятикласника, який чомусь мені подобався ось уже місяць. Він піймав мене за плечі і впевнено втримав на місці.

- Обережно, Зоряна Олександрівно!
- Спасибі, - видавлюю я, ошелешена таким поворотом подій. Вадим все ще тримає мене за плечі.

 - Можеш відпустити, вже не впаду, - без інтонації. Здвигаю плечима, щоб дати зрозуміти, що мені некомфортно.
- Вибачте, - він прибирає руки але йти не збирається.- А куди Ви зібрались??

Я здивовано піднімаю брови:
- А відколи це вчитель звітує перед учнями?  У справах.
- Мені просто цікаво. Ви якось аж занадто поспішали, а тепер стоїте.

Я знов дивуюсь. Ох ці хлопці! Іноді вони бувають аж занадто прямолінійні. Раптом в голові теленькає:
- А ти чому гуляєш? Прогулюєш?
- Ага, - простодушно, але щиро. Мені раптом захотілось дізнатись про цього хлопця побільше інформації.
- Хочеш кави? – випалила я.
- Це запрошення? – Вадим згори вниз дивиться на мене. 
- Я так розумію, що так, - погоджуюсь я, сердита на конфлікт між моїм мисленнєвим і мовним апаратом.
- Із задоволенням! Я пригощаю.

Вадим накинув куртку і ми вийшли зі школи, оглядаючись, як старшокласники, що прогулюють урок.

Недалеко від нашої школи є невеличка кафешка, де можна влити щось гаряче собі в шлунок і притоптати чимось їстівним ще й смачним на додачу.

Ми сіли за столик для двох. Офіціант приніс меню. Вадим із галантністю кавалера запропонував мені зробити замовлення. Я не стала нахабніти і замовила чашечку чаю з кексиком. Вадим взяв каву і два кекси. 
- Чому вирішив прогуляти урок? – вчителька в мені лягала спати тільки о сімнадцятій тридцять – за режимом.
- Чесно? Від нудьги. Терпіти не можу літературу.
- Ага! Значить, мої уроки ти просто відсиджуєш, а домашку списуєш в однокласників?
- Ні. Ваші урок я люблю, - хлопець трохи знітився. Його погляд загуляв по тарілці, а потім звернувся до мене. Знову очі-в-очі. Сині-в-зелені. Два різних моря намагаються присусідитись, але протока субординації не допускає такого злиття.
- Ти примушуєш мене відчувати себе шістнадцятирічною дівахою, Вадиме. 
- А що Вам заважає бути такою поза рамок? – його питання видалось надто дорослим і реальним.
- Хм, не думала, що буду з учнем отак пити чай і обговорювати свою поведінку. Я вчитель. Вчителька. Твоя вчителька. Доросла. Оце і всі причини, - сама хоч віриш у сказане? (фантазія з уявою вилізли погрітись на осінньому сонечку). 
- Я вже теж дорослий. Можливо навіть більше, ніж треба для мого віку. Я самостійний. Сам живу. Заробляю собі на життя. Утримую квартиру. Планую подальше навчання. Знаю, хто такі дівчата і що з ними треба робити, - він насмішкувато посміхнувся,  - влаштовує така ступінь дорослості? Набагато вона відрізняється від Вашої? З виключенням гендерної особливості?

Я витріщила свої і без того трохи банькаті очі, не знаючи що йому відповісти. Вирішила використати психологію:
- Гендерна особливість? Ви такими словами кидаєтесь?
- Ага)). Хто ж навчив, - відповідь достойна вчителя, що ж. 
- Можна задовольнити жіночу цікавість?
- Валяйте, - Вадим надав голосу вдаваної безтурботності.
- Чому ти сам? – я пильно вдивлялась йому в обличчя. Хлопець став серйозним. – Де твої батьки? – я вирішила, пан-або-пропав.

Вадим зробив ковток кави, видихнув повітря. Я відчула, що друга частина питання була зайвою. Але ж у мене конфлікт між мисленнєвим і мовним апаратами!
- Мої батьки добряче закладають. Я, слава Богу, одна дитина в сім*ї. Вже два роки, як батьків позбавили батьківських прав. Мною опікається тітка. Але в неї сім*я, свої діти, хрущовка. Я вирішив, що так буде краще. Ми з нею домовились. Я частково допомагаю їй, а вона погоджується, щоб я жив самостійно. Вона дуже мила жіночка. І я люблю своїх братів. Але я вже дорослий і можу сам про себе подбати. Ось так.
Я, напевно, роззявила рота. Але нічого не могла зробити. Виявляється, конфлікт не тільки між тими двома апаратами. Якийсь день внутрішніх конфліктів.
- Але ж формально ти ще дитина. Як ви справляєтесь із соцслужбами?
- Формально, - сумно посміхнувся Вадим.