2

Ми забрали свої речі і вийшли на вулицю. Теплий осінній вечір взяв нас у свої обійми. Свіже повітря дурманило п*якістю, п*янило і водночас повертало в реальність. Ми пішли бродити вулицями міста, розмовляючи про проблеми сьогодення, міркуючи над риторичністю людського життя.

Андрій виявився приємним співрозмовником. Занадто начитаним, обізнаним, що аж ніяк не відповідало його зовнішньому вигляду. А був він справді красень: модельна зовнішність обрамлялась дорогим одягом. По-молодіжному просто: джинси, светр, котонова куртка і безумовно, дорогі замшеві черевики. Я мимоволі поглянула на свої хоч і нові але дешеві туфлі – аж соромно стало за їхню ціну. А що поробиш, таке життя, дитинко, - маємо те, що маємо – я завжди цитую одну видатну особистість, коли хочеться просто сформулювати ситуацію сьогодення.

- Про що думаєш? – Андрій відволік мене від мого дешевого взуття.

- Про те, як чудово ходити отак тихим вечором осінніми вулицями, не задумуючись над тим, що тебе очікує завтра, що було сьогодні. Класно просто насолоджуватись миттєвостями.

- Мені теж подобається вечір, а надто – ніч. Люблю таємничість і загадковість.

- Ти не повіриш, але щойно ти буквально процитував мене! Я майже так само сформулювала думку про цю частину доби дві години назад! Ну, до того, як зайшла у кав*ярню.

Мене це дійсно вразило, оскільки моя уява підкинула одразу кілька сюжетів про спорідненість душ, унісонне звучання сердець, «ми вже давно посватані одне одному десь тАм…». Хотілось зупинити час, попросити його піти випити десь кави, але час йшов осторонь і навіть не мав бажання сісти відпочити.

- Я, мабуть, ніколи так гарно не проводила час. Десь всередині поселилось відчуття теплоти і спокою, - я відважилась на відвертість. І як я не хочу цього визнавати, але казка про Попелюшку, то лише казка, годинник проб*є дванадцяту – все стане на свої місця – мій ідол, божество, взірець ввічливо відкланяється і піде до своєї карети, яка, напевно, стоїть припарковано десь на стоянці неподалік, а я побреду додому, у порожню квартиру – добре, що мешкаю у цьому мікрорайоні.

Гіркоту думок перервав теплий аж солодкуватий голос Андрія:

- Споріднена душа, хочеш, я проведу тебе додому? Чи ще по чашечці кави? Тебе правда чекають вдома зошити і конспекти й ти так за ними журишся? – ясно як білий день, гіркота моїх думок неоновим табло висвітилась у мене на лобі.

- Спасибі, але конспекти не ждуть, кави не хочеться, а додому, мабуть, вже дійсно час. Та можеш не перейматися – я живу тут не зовсім далеко і цілком спокійно дійду сама, - звичайно, я хотіла, щоб він мене провів! Яка б це ненормальна не бажала б такого красеня собі у пРоводирі! Та зловживати увагою співдиректора фірми хоч перший і останній раз я не наважувалася.

- Знову погрузла у думки! Стопроцентово погоджуюся з тим фактом, що осінні вечори ну прямо спонукають до мрійливості і меланхолійності, але ж наодинці! Взагалі-то, неввічливо поринати у світ своїх думок, коли поряд з тобою є як мінімум одна жива істота, а тим паче, людина, - його голос такий теплий! Я запам*ятаю цей епітет до анатомічного явища. Мені все більше не хочеться, щоб наш вечір добігав кінця.

- Просто останнім часом я практично ні з ким не товаришую і тим паче, не ходжу по кав*ярнях. Ти – перший живий матеріальний суб*єкт, який супроводжує мене під час прогулянки, - я сама не второпала, якою мовою я вимовила це речення, обізвавши ідола матеріальним суб*єктом. Він зупинився і повернувся до мене обличчям:

- Слухай, ще трохи і я скажу, що ти – прибулець з минулого століття, а не сучасна дівчина-перевертень, яка прагне все і сьогодні і незважаючи на наслідки. Ти дійсно не бачиш корисливості у нашому знайомстві? – в його голосі прозвучала холодна цинічна нотка.

Я підняла голову, оскільки, як і вимагають канони глянцю, ідол був на півтори голови вищий за мене, і подивилась йому у вічі. Наші очі перетворились на магніти, а погляди – стали силою зв*язку цих магнітів. При світлі ліхтаря його очі набували благородного темного відтінку дорогого коньяку, у якому потонули шматочки шоколаду. Він провів рукою по моїй щоці і моє внутрішнє Я приготувала блокнот, щоб взяти у нього автограф на згадку. Секунду, яка тривала вічність, ми отак і стояли дивлячись одне одному в очі, міксуючи коктейль із коньяку з шоколадом і ківі з абрикосами, які розпливлись у моїх зелених в жовту крапочку очах.

- Ми зустрінемось завтра. А зараз я відвезу тебе додому. Я теж трохи старомодний, тому трахати дівку на першому побаченні – це не моя прерогатива. Ходімо, ти вся трясешся – стає холодніше і я не витримаю, якщо завтра учні залишаться радіти відміненому уроку, бо їхня вчителька догулялась і захворіла.

Я витріщила свої і без того злегка банькаті очі, не вірячи почутому. Матінко лексикологіє! все відбувається так, як я мріяла!!! Цей благородний принц зійшов зі сторінок казок Шарля Перро чи Андерсена і виявляє вершину своєї галантності, підтверджуючи своє знатне походження!!! Ааа, - ще у принца таки є карета! Сподіваюсь, без кучера. Стільки вражень в один вечір – хоч книгу пиши! А він стоїть і дивиться на мене, ніби це я – щось аномальне серед цих простеньких провінційно міських вулиць.

- Я втратила дар мови. Працівники мого офісу, які працюють у відділі, що відповідає за усне мовлення, кудись потікали, залишивши свою роботу. Це констатація факту. Вражена почутим – для мене ти щось надприродне, що зійшло до простих смертних і обрало мене для встановлення контакту. Але я дійсно не хочу завдавати тобі клопоту. Додому я спроможна дібратись сама.