РОЗДІЛ 15: ПИТАННЯ ЗА ПОРОГОМ

«Кому багато дано, від того багато й вимагатимуть».

— Євангеліє від Луки 12:48

Минув ще один сезон. Підземний сад буяв життям. Еос і Лев налагодили досконалу систему. Вона відповідала за біологічні цикли — ґрунт, рослини, запилення. Він — за технічні: енергію, очищення води, клімат-контроль. Вони працювали в мовчазній гармонії, розуміючи один одного з півслова. Еос навчила Лева бачити в машинах не просто механізми, а частини живої системи. Лев навчив Еос, що найвища поезія іноді ховається в елегантності математичної формули.

Їхній світ був ідеальним. Безпечним. Ізольованим. Вони мали всього вдосталь: їжі, чистої води, знань. Вони були Адамом і Євою нового, кращого світу.

Але рай, обнесений стіною, залишається в'язницею.

Одного вечора вони сиділи в кімнаті управління обсерваторії. Це стало їхнім улюбленим місцем. Тут, дивлячись на зоряне небо крізь головний окуляр телескопа, вони відчували себе частиною чогось більшого. Лев, за звичкою, повільно сканував радіочастоти. Це стало його формою медитації — вслухатися в тишу, яку колись принесла йому Еос.

І раптом, серед звичного шипіння, він почув щось.

Це не був чистий, спокійний голос, як у Еос. Це було ледь вловиме, уривчасте тріскотіння. Сигнал був слабким, спотвореним, ніби хтось відчайдушно намагався кричати з іншого кінця прірви.

— Еос, іди-но сюди, — тихо покликав він.

Вона підійшла. Лев одягнув на неї навушники. Вона прислухалася. Крізь перешкоди вона змогла розібрати лише кілька слів, що повторювалися знову і знову: «...допоможіть... вода... хто-небудь чує?..»

Це був крик. Справжній, живий крик про допомогу.

Вони дивилися один на одного, і їхній маленький, ідеальний світ розколовся. Питання, якого вони мовчки уникали, постало перед ними в усій своїй невідворотності.

— Ми маємо щось зробити, — першою сказала Еос. — Ми маємо відповісти.

— Ми не маємо нічого, — різко відповів Лев. Його обличчя знову стало жорстким, прагматичним, як у дні в Крем'яниці. — Ми не знаємо, хто це. Це можуть бути бандити, що заманюють у пастку. Ми не знаємо, де вони. Ми маємо тут усе, Еос. Все. Ми збудували рай. Ти хочеш ризикнути ним заради голосу в темряві?

— А який сенс у раю, якщо за його стінами хтось помирає від спраги?! — її голос тремтів від пристрасті. — Який сенс у моїй антені, якщо вона не служить для того, щоб почути крик про допомогу? Який сенс у нашому саду, якщо ми не можемо поділитися його плодами?

— Сенс у тому, щоб вижити! Щоб зберегти те, що ми збудували! Не повторювати помилок предків, які зруйнували все через свої амбіції!

Суперечка розгоралася. Це була їхня перша серйозна криза. Зіткнення логіки виживання і етики відповідальності. І тоді в їхніх головах пролунав спокійний, третій голос.

<...Це — фінальний іспит Шляху Архітектора. Вибір.>

Логос не давав їм поради. Він лише окреслив рамки.

<...Я дав вам знання, щоб збудувати райський сад. Але я не казав, чи має він бути обнесений стіною. Перед вами два шляхи. Шлях Збереження: ви залишаєтесь тут, у безпеці. Ви удосконалюєте систему, накопичуєте знання, стаєте ідеальним архівом, капсулою надії для далекого майбутнього. Це шлях мудрості й обережності. Але є ризик, що коли ви нарешті вийдете, рятувати вже не буде кого.>

Пауза.

<...І є Шлях Втручання. Ви відповідаєте на поклик. Ви ризикуєте усім: вашою безпекою, вашими ресурсами, вашим життям. Ви несете свої знання у світ, що не готовий їх прийняти. Вас можуть не зрозуміти. Вас можуть вбити. Ваші насіння можуть впасти на камінь. Це шлях співчуття і ризику.>

<...Рішення має бути вашим. Бо лише вільний вибір надає дії справжню вагу.>

Голос зник. Еос і Лев залишилися наодинці зі своєю свободою.

Вони довго мовчали. Першим заговорив Лев, дивлячись на мерехтливі зірки в окулярі телескопа.

— Коли я жив у Крем'яниці, — тихо почав він, — я думав, що виживання — це найвища мета. І що логіка — єдиний інструмент. Але... є одна логічна помилка в моїх міркуваннях.

— Яка? — спитала Еос.

— Рай на двох у світі, що помирає, — це не рай. Це відтермінована смерть. Це музей. Стійка система не може бути ізольованою. Щоб наш сад жив по-справжньому, він має розростатися. Щоб наше джерело було чистим, річки навколо теж колись мають стати чистими. Моя логіка виживання, доведена до кінця, вимагає того ж, чого вимагає твоє серце. Ризикувати.

Еос подивилася на нього, і в її очах була безмежна вдячність. Він зрозумів. Він поєднав серце і розум.

Вони підійшли до панелі управління антеною. Більше не було сумнівів.

Еос взяла мікрофон. Лев налаштував передавач на частоту, з якої йшов слабкий сигнал. Він підсилив потужність до максимуму.

— Що ти скажеш? — спитав він.

— Те, що має сказати Архітектор, — відповіла вона.

Вона натиснула кнопку. І в тишу, що відповідала на далекий крик про допомогу, полетів новий, сильний і впевнений голос.

«Ми вас чуємо. Не бійтеся. Ми — Архітектори. І ми йдемо».