РОЗДІЛ 12: ШЛЯХ НА СХІД

«Світ — це книга, і ті, хто не подорожують, читають лише одну сторінку».

— Святий Августин

Рішення, прийняте вночі у самотності майстерні, вдень здавалося божевіллям. Лев дивився на похмурі, прагматичні обличчя мешканців Крем'яниці, чув скрип лебідки, що піднімала руду, відчував запах мастила і диму. Це був його світ. Справжній, жорстокий, зрозумілий. У ньому не було місця для таємничих голосів чи надії. Тут цінували те, що можна було полагодити ключем або зважити на терезах.

Але щось змінилося. Він більше не міг дивитися на цей світ так, як раніше. Слова «Час згадати» проросли в його свідомості, і тепер він бачив усе навколо як симптоми глибокої амнезії. Вони не просто виживали. Вони забули, що можна жити інакше.

Тієї ж ночі він прийняв остаточне рішення. Він не тікав. Він вирушав у експедицію.

Лев був прагматиком до кісток, і його підготовка була методичною. Він не брав нічого зайвого. Подвійний запас фільтрів для води. Висококалорійні харчові брикети. Набір інструментів. Свій вірний дозиметр. І зброя — не для нападу, а для захисту: важка пневматична рушниця, що стріляла загостреними сталевими стрижнями, зібрана ним із решток промислового обладнання. Свій маленький радіоприймач він загорнув у кілька шарів ізолюючої тканини й поклав на саме дно рюкзака. Це був його компас. І його віра.

Він вислизнув із поселення під покривом ночі, коли вартові на іржавій стіні куняли. Він не озирався. Крем'яниця була надійною кліткою. Але він втомився бути надійним в'язнем.

Його шлях, на відміну від шляху Еос, не був шляхом інтуїтивного пошуку. Це був шлях інженера. Йдучи руїнами, він бачив не просто кістяки будівель, а втомлений метал і вразливий бетон. Він аналізував причини руйнувань: не час, а корозія від кислотних дощів, руйнування фундаменту через зміну рівня ґрунтових вод. Він дивився на світ очима діагноста, що читає історію хвороби померлого пацієнта.

Його внутрішній голос — голос Крем'яниці, голос цинічного реалізму — не замовкав.

«Ти ідіот, Леве. Ти женешся за звуком. За казкою. Там нічого немає. Лише радіація і смерть».

Але інший голос, тихий і чужий, голос Еос, відповідав йому з пам'яті. Він був спокійним, позбавленим сумнівів. І цей спокій був сильнішим за будь-яку логіку. Лев ішов на схід, довіряючи не словам, а чистоті тону, з яким вони були сказані.

Дні минали в дорозі. Він перетинав висохлі русла річок, де на дні лежав шар білого хімічного мулу. Він проходив повз гігантські, повалені вітрові турбіни, чиї лопаті були схожі на кістки доісторичних птахів. Світ був музеєм грандіозної поразки.

Іноді він вмикав приймач. Лише на кілька секунд, щоб перевірити напрямок і впевнитися, що він не збожеволів. І щоразу сигнал був там. Стабільний. Чіткий. Як маяк у шторм.

На сьомий день шляху він дістався до межі. Перед ним простягалася Долина Попелу.

Вона була саме такою, як у легендах. Сіра, пласка, нескінченна. Вітер ніс дрібний, як борошно, пил, що осідав на всьому гіркуватим шаром. Дозиметр у його руці почав тріщати частіше. Це була земля, де померла навіть надія.

Лев зупинився. Він подивився назад, на захід. Там, за горизонтом, була Крем'яниця. Світ іржі та прагматизму. Світ, де на кожне питання була одна відповідь: «Це неможливо». Світ важкої, але зрозумілої роботи. Світ без мрій.

Потім він подивився вперед, на схід. У сіру порожнечу, що приховувала неможливий сигнал.

Він перевірив кріплення респіратора, натягнув каптур і підняв комір. Він зробив глибокий вдих чистого, відфільтрованого повітря.

І зробив крок у світ, де одне-єдине питання — «А що, як можливо?» — звучало голосніше за будь-яку відповідь.