РОЗДІЛ 11: ВІДЛУННЯ В ПУСТЕЛІ

« Голос волаючого в пустелі: Приготуйте дорогу Господу, вирівняйте стежки для Нього».

— Ісая 40:3

За триста кілометрів на захід від Долини Попелу, вгризаючись у схил старого гранітного кар'єру, животіло поселення Крем'яниця. Якщо Ватра була спільнотою фермерів, що трималися за землю, то Крем'яниця була гніздом механіків та утилізаторів, що трималися за іржу. Їхнім богом був прагматизм, а їхньою молитвою — звук працюючого двигуна. Вони не вірили в надію, бо надія не лагодить водяну помпу. Вони зневажали мрії, бо мрії не захищають від пилових бурь.

Лев був квінтесенцією Крем'яниці. Молодий, цинічний, з руками, що знали мову металу краще, ніж мову людей. Йому довіряли найважливіше — підтримку роботи старих систем: периметральної сигналізації, помпи та його таємниці — короткохвильового радіоприймача. Старійшини забороняли «слухати ефір», бо вірили, що звідти прийшло божевілля старого світу, але вони мовчки мирилися з тим, що Лев іноді вмикав його, щоб прогнозувати погоду за атмосферними перешкодами.

Він сидів у своїй майстерні, заваленій старими платами та інструментами, і слухав. Шипіння. Тріск. Звична колискова мертвого світу. Він не шукав голосів. Він знав, що їх немає.

І раптом, крізь знайомий хаос статики, пробилося щось інше.

«...Тут говорить Еос. Я одна з вас...»

Лев завмер. Його першою думкою було — привид. «Привид ефіру» — так називали старі, випадково згенеровані сигнали, що іноді виникали з уламків супутників на орбіті. Він уже хотів був вимкнути приймач.

«...Ми шукали скарби в руїнах. Ми шукали те, що можна взяти. Але я знайшла інше...»

Голос був чистим. Жіночим. Спокійним. У ньому не було паніки чи відчаю. У ньому була дивна, незрозуміла впевненість.

«...Найбільший скарб — це насіння в долоні і жменя землі під ногами...»

«Дурниці», — подумав Лев. Насіння? Земля? У їхньому світі скарбом був мідний дріт, робочий акумулятор і фільтри для води. Це були слова мрійниці, що не знає реального життя.

«...Ми забули, як садити. Час згадати».

Повідомлення обірвалося. І знову повторилося. І знову.

Лев вимкнув приймач. Він намагався повернутися до роботи — треба було перебрати генератор. Але слова застрягли у нього в голові. «Час згадати». Що згадувати? Біль? Голод? Помилки предків? Він з презирством ставився до минулого. Минуле було отрутою. Треба було дивитися під ноги, а не на зорі.

Але голос не відпускав. У ньому була відсутня риса, притаманна всім записам старого світу, які йому іноді вдавалося зловити. У ньому не було бажання щось продати, у чомусь переконати чи кимось маніпулювати. Це була просто... констатація. Спокійна, як дихання.

Кілька днів він ходив сам не свій. Його цинізм, його надійна броня, дала тріщину. Він злився на себе. Злився на цей голос, що порушив його впорядкований, зрозумілий світ.

На четвертий день він не витримав. Вночі, коли поселення спало, він знову прокрався до своєї майстерні. Але цього разу він не просто слухав. Він підключив приймач до саморобного осцилографа і напрямної антени. Якщо це привид з орбіти, сигнал буде розсіяним. Якщо це місцева перешкода, він буде хаотичним.

Він почав працювати, і його руки рухалися з точністю, народженою роками практики. Він зловив сигнал. Він проаналізував його. І те, що він побачив на екрані, змусило його забути, як дихати.

Сигнал був наземним. Стабільним. І неймовірно вузькоспрямованим. Це не був випадковий спалах. Це була свідома трансляція.

Він почав робити заміри, звірятися зі старими картами, проводити розрахунки. І коли він поставив останню крапку на карті, по його спині пробіг холод.

Джерело сигналу знаходилося в центрі Мертвих Земель. У Долині Попелу.

Це було неможливо. Це суперечило всім законам виживання. У цьому проклятому місці не могло бути нічого живого, тим більше — потужного передавача, що працював би стабільно.

Його цинізм розбився вщент. Він зіткнувся з фактом, який не міг пояснити. Це не була поезія. Це не була мрія. Це була аномалія. Аномалія, що говорила голосом надії.

Він довго сидів у тиші, дивлячись на грубу карту, де вуглинкою було позначено походження сигналу. Він подивився на іржаві стіни майстерні, що були його в'язницею і його домом. А потім — на карту, що обіцяла або смерть, або світанок.

І вперше за багато років Лев зробив вибір, що не мав нічого спільного з виживанням.

Він обрав надію.