РОЗДЛ 7: САД І БУР'ЯНИ

«Щастя твого життя залежить від якості твоїх думок».

— Марк Аврелій

Минув ще тиждень. Підземна оранжерея перетворилася на місце тихого дива. Десятки, а потім і сотні зелених паростків тягнулися до м'якого світла ламп. Пшениця, боби, гарбузи — всі вони прокинулися від свого довгого сну. Еос відчувала радість, якої не знала раніше. Це була чиста, творча радість матері, що бачить, як росте її дитя. Вона доглядала за садом, поливала землю, і кожен новий листок був для неї нагородою.

Але згодом, разом із благородними культурами, із землі почали пробиватися й інші рослини. Спочатку Еос не звернула на них уваги. Вони теж були зеленими, теж тягнулися до світла. «Більше життя — це ж добре», — думала вона.

Та ці прибульці були іншими. Вони росли з неймовірною швидкістю, їхнє коріння було нахабним і сильним. Вони обвивали ніжні стебла бобів, затіняли світло для пшениці, забирали воду. Її сад, що був символом надії, почав перетворюватися на поле хаотичної, жорстокої боротьби за виживання.

— Логосе, що це? — спитала вона одного дня, дивлячись на міцний, колючий бур'ян, що вже переріс найвищий паросток пшениці. — Це теж життя. Чому воно таке... зле?

<...Воно не зле. Воно просто слідує своїй програмі. Його програма — рости будь-якою ціною, незважаючи ні на що. Твоя пшениця має іншу програму — рости, щоб створити плід. Бур'ян не має мети, окрім власного росту. Він — це чиста, безцільна енергія. І якщо ти дозволиш, він заповнить собою весь простір, і для плоду місця не залишиться.>

— То я маю їх знищити?

<...Ти маєш обрати, що ти вирощуєш. Твій сад — це точна модель твоєї свідомості, Архітекторе. Думки, що народжуються в твоїй голові, схожі на ці рослини. Деякі з них — як пшениця: вони конструктивні, вони ведуть до мети, вони живлять тебе. Це думки про надію, про рішення, про творчість. А інші думки — як бур'яни.>

Голос Логоса заповнив свідомість Еос.

<...Думки страху. Сумніву в собі. Заздрості. Марних тривог. Вони з'являються нізвідки, ростуть швидко, забирають твою енергію і не дають жодного плоду. Вони просто існують, щоб існувати, заповнюючи твій внутрішній простір і заглушаючи твої справжні наміри.>

<...Твої предки жили у світі, де їхні внутрішні сади перетворилися на непрохідні джунглі бур'янів. Вони називали цей хаос «свободою думки». Вони дозволяли будь-якому насінню, кинутому ззовні — рекламою, пропагандою, чужими страхами — проростати в їхніх головах. І врешті-решт, ці бур'яни — ідеї жадібності, розділення, безцільності — повністю заглушили слабкі паростки розуму та співчуття. Їхній зовнішній занепад був лише відображенням їхнього внутрішнього занедбаного саду.>

Еос дивилася на свою маленьку грядку, але бачила тепер набагато більше.

<...Робота Архітектора — це не лише садити добре насіння. Це щоденна, невпинна праця садівника. Ти маєш навчитися розрізняти. Бачити, яка думка веде до плоду, а яка — до хаосу. І ти маєш мати дисципліну, щоб виривати бур'ян. Не з ненависті до нього, а з любові до свого саду.>

Цей урок був іншим. Він не ніс у собі радості творення. Він ніс у собі важку відповідальність вибору.

Еос опустилася на коліна. Вона взялася за колюче стебло бур'яну. Він міцно тримався за землю. Вона потягнула сильніше, і він вийшов з ґрунту з вологим тріском, вириваючи за собою ціле пасмо коріння. Вона подивилася на нього. Він був по-своєму сильним і навіть красивим у своїй дикій енергії. Але вона знала, що йому тут не місце.

Вона працювала до вечора. Обережно, методично, вона очищувала свою грядку, залишаючи лише ті рослини, які обіцяли майбутній врожай. Це була втомлива, марудна робота.

Коли вона закінчила, сад виглядав інакше. Він став прозорішим, світлішим. Кожен паросток тепер мав свій простір, своє світло, свій шанс.

— Це... важче, ніж садити, — сказала вона в тишу.

<...Бо легше почати щось що нове, ніж позбутися старого. Це стосується і садів, і цивілізацій, і думок. Ти зробила найважливіший крок у своєму навчанні. Ти навчилася казати «ні».>

Еос дивилася на свій чистий, впорядкований сад. І вона розуміла, що така ж невпинна праця чекає на неї всередині. Щодня до кінця її життя.