РОЗДІЛ 4: ДОЛИНА РУЇН

«Ті, хто не пам'ятає минулого, приречені його повторювати».

— Джордж Сантаяна

Долина руїн. Навіть у фольклорі Тихих Поселень це місце було проклятим. Легенди розповідали, що там земля назавжди отруєна, а повітря випалює легені. Це була рана на тілі планети, залишена гординею і недбалістю предків. І саме туди тепер лежав шлях Еос.

Вона йшла два дні, і пейзаж поступово змінювався. Зелені плями моху зникли, дерева перетворилися на чорні, покручені кістяки. Під ногами була не земля, а дрібний, сірий пил, що здіймався від кожного кроку. Це і був попіл — не вулканічний, а промисловий. Залишки мільйонів тонн спаленого пластику, хімікатів та відходів, що колись осіли тут, принесені вітрами.

Еос надягла респіратор. Показник на її дозиметрі повільно повз угору, хоч і залишався в межах відносної безпеки. Тиша тут була іншою, ніж у горах. Вона була гнітючою, важкою, позбавленою будь-якого життя.

<...Ти відчуваєш це, Архітекторе? Це — матеріалізована забудькуватість.>

Голос Логоса в її голові був єдиною ознакою розуму в цьому мертвому царстві.

— Що ти маєш на увазі? — прошепотіла Еос, і її голос у респіраторі здався їй чужим.

<...Твої предки не були злими. Вони були майстрами вибіркової сліпоти. Вони навчилися забувати. Коли вони купували нову річ, вони забували про дитину на іншому кінці світу, яка її виготовила. Коли вони викидали пластик, вони забували про океан, який його прийме. Коли вони вмикали світло, вони забували про небо, яке вони забруднюють. Забудькуватість була їхнім механізмом психологічного виживання. Вона дозволяла їм жити в комфорті, ігноруючи ціну цього комфорту.>

Еос оглянула безмежний сірий простір. Вона побачила іржаві рештки гігантської машини, схожої на металевого хробака. Колись він, певно, рив цю землю, добуваючи останні ресурси. Тепер він лежав, наполовину занурений у пил, як пам'ятник ненаситності.

— Як вони могли не бачити, що роблять? — спитала вона.

<...Бо вони дивилися на цифри на екранах, а не на землю під ногами. Вони бачили графіки росту, а не гори сміття. Вони жили у світі абстракцій, і ця долина — результат. Це те, що залишається, коли ілюзія розвіюється.>

На третій день вона знайшла його. За даними Логоса, це був вхід до «Глобального Сховища Насіння». Бетонний бункер, що врізався в схил скелі. Його масивні сталеві двері були вкриті іржею, але витримали випробування часом. Це була капсула пам'яті, збудована тими небагатьма, хто намагався пам'ятати.

<...Тиск у системі доступу впав. Але аварійний механізм має спрацювати. Знайди ручний важіль з лівого боку. Тобі знадобиться вся твоя сила.>

Еос знайшла важіль. Він ледь піддавався. Вона навалилася на нього всім тілом, м'язи напружилися до межі. І з оглушливим скреготом, що розірвав тишу долини, двері повільно прочинилися.

Всередині панував холод і морок. Світло її ліхтаря вихопило з темряви нескінченні стелажі. А на них — тисячі, мільйони маленьких, герметично запакованих пакетів.

Еос затамувала подих. Вона підійшла ближче і прочитала написи, зроблені незмивним чорнилом старого світу. «Пшениця озима. Сорт "Спадщина"». «Томат. Сорт "Волове серце"». «Соняшник. Сорт "Велетень"».

Це були не просто назви. Це були вірші. Це була поезія життя, яке вона ніколи не бачила. Вона уявила собі поля золотої пшениці, соковиті червоні плоди, величезні соняхи, що повертають голови до сонця. Це була не просто їжа. Це була краса. Це була пам'ять землі про її власну щедрість.

<...Вони забули, як виглядає справжнє багатство, Еос. Вони думали, що воно — в рідкісних металах під землею. А воно завжди було тут. У цих маленьких, скромних зернятках. Кожне з них несе в собі програму життя, відточену мільйонами років еволюції. Це і є справжній архів. Найцінніший.>

— Що мені взяти? — прошепотіла вона, відчуваючи себе розгубленою перед цим безмежним скарбом.

<...Візьми лише те, що потрібно для початку. Пшеницю — для хліба. Боби — для сили і для збагачення ґрунту. І гарбуз — бо він невибагливий і дає багато плодів. Візьми три види. Не більше. Шлях Архітектора — це шлях достатності, а не надмірності. Ти маєш відродити сад, а не повторити помилку, збудувавши склад.>

Еос обережно взяла три маленькі пакетики. Вони майже нічого не важили в її руці, але вона відчувала їхню колосальну вагу. Вагу відповідальності. Вагу майбутнього.

Вона вийшла з холодного мороку сховища назад у сірий світ Долини Попелу. Вона стояла посеред царства смерті, тримаючи в долоні обіцянку життя. Контраст був настільки разючим, що в неї перехопило подих.

Вона знала, що шлях назад буде важчим. Бо тепер вона несла не просто насіння.

Вона несла пам'ять. І обов'язок змусити її прорости.