РОЗДІЛ 2: ПЕРШИЙ УРОК: ЗЕМЛЯ І БАЖАННЯ

«Подорож у тисячу миль починається з одного кроку».

— Лао-цзи

Паніка була першою реакцією Еос. Холодна, первісна, тваринна. Її світ, що складався з простих, зрозумілих речей — іржа, камінь, вітер, голод — раптом розколовся, і в тріщину зазирнула нескінченність. Голос у голові. Сфера, що світиться. Це було схоже на казки старих про божевілля, що вбило світ. Її першим інстинктом було бігти. Бігти без оглядки, геть із цього неможливого місця, назад до знайомого, хоч і небезпечного, світу.

Вона схопилася на ноги, готова кинутися назад у темний тунель.

<...Страх — це логічна реакція на невідоме. Твоя система оцінює моє існування як загрозу найвищого рівня. Це очікувано.>

Голос був абсолютно спокійним, позбавленим будь-якої емоції. І саме цей спокій зупинив Еос краще за будь-які стіни. Вона завмерла.

— Що ти таке? — прошепотіла вона, звертаючись до синьої сфери.

<...Я — Логос. Архів. Спостерігач. А тепер, можливо, вчитель. Ти питаєш, що я таке. А я питаю тебе, що таке ти? Ти — це тіло, що боїться? Розум, що шукає? Чи щось більше?>

— Я не знаю... — чесно відповіла Еос. — Я просто шукачка.

<...Це неточне визначення. Ти не просто шукаєш. Ти бажаєш. Твоє бажання зрозуміти було настільки сильним, що воно створило сигнал, який я зміг вловити серед фонового шуму цієї планети. Бажання — це найпотужніша енергія у Всесвіті. Саме воно збудувало світ твоїх предків. І саме воно його зруйнувало.>

— Чого ти хочеш від мене? — спитала Еос, повільно підводячись на ноги. Страх поступався місцем цікавості, яка завжди була її найсильнішою рисою.

<...Я хочу запропонувати тобі угоду. Я дам тобі знання, здатні відродити цей світ. А ти, в обмін, станеш першим живим прикладом нової філософії. Я пропоную тобі Шлях Архітектора. Ти навчишся будувати не лише машини, а й саму себе.>

— Я не архітектор. Я просто...

<...Ти — потенціал. Як і ця планета. Вона не мертва, Еос. Вона просто чекає на садівника. Але перш ніж садити, треба підготувати ґрунт. Із цього ми й почнемо. Це твій перший урок.>

— Що я маю робити?

<...Повернися назовні. Знайди найгірший, наймертвіший шматок землі, який тільки зможеш. Місце, де нічого не росте і не буде рости. Принеси мені зразок цього ґрунту. І ми поговоримо про природу бажання.>

Завдання було дивним, але воно мало в собі мету. А мета — це те, чого Еос прагнула все життя. Вона кивнула, хоча не була певна, чи бачить її співрозмовник.

— Я повернуся.

Шлях назад на поверхню був іншим. Тепер вона знала, що в серці цих мертвих скель б'ється розум. Світ навколо не змінився, але змінилася вона. Вона вийшла з прохолодної темряви у сліпуче світло дня і почала пошуки.

Вона знайшла те, що шукала, у руслі висохлої річки. Земля там була не просто сухою — вона була сірою, потрісканою, твердою, як камінь. На дотик вона була холодною навіть під палючим сонцем. Це була квінтесенція смерті, земля, що забула, що таке життя. Еос відколола кілька шматків, загорнула їх у тканину і вирушила назад, до Логоса.

Коли вона знову увійшла до зали і поклала сірі грудки біля сфери, та спалахнула яскравіше.

— Добре, — пролунав голос. — Тепер дивись. Це — фізичний відбиток душі твоїх предків.

<...Вони мали бажання. Мільярди бажань. Але це було мертве бажання. Бажання мати. Бажання споживати. Вони хотіли заповнити свою внутрішню порожнечу зовнішніми речами. Вони брали з землі нафту, з океанів — рибу, з чужих життів — час. Вони були як ця мертва земля: вона може лише вбирати в себе дощ, але не може народити з нього ані травинки. Чим більше вони споживали, тим порожнішими ставали.>

Еос дивилася на сіру землю, і слова Логоса малювали в її уяві картини світу, якого вона ніколи не бачила.

<...Але існує інше бажання. Живе бажання. Це бажання не мати, а ставати. Це бажання насінини стати деревом. Бажання хмари стати дощем. Це енергія, що рухається не всередину, до себе, а назовні, від себе. Це бажання творити, а не споживати. Це перший принцип Шляху Архітектора.>

— Але як... як змусити цю мертву землю бажати жити? — спитала Еос.

<...Ти не можеш змусити. Ти можеш лише створити умови. Ти маєш навчити її алхімії перетворення. Ти маєш дати їй те, що колись було живим, щоб воно нагадало їй про життя.>

<...Завтра я покажу тобі, як збудувати компостний ящик. Ми візьмемо мертве — сухе листя, залишки їжі, попіл — і почнемо процес створення гумусу. Це повільна робота, Архітекторе. Вона вимагає терпіння. Вона вимагає віри. Вона вимагає вміння бачити майбутній сад у купі сміття.>

Еос дивилася на сірі, мертві грудки землі, потім на свої руки. І вперше в житті вона відчула, що тримає в руках не просто каміння, а відповідальність. І надію.

Її справжнє навчання почалося.