РОЗДІЛ 1: КІСТЯКИ І СИГНАЛ

«Я знаю тільки те, що я нічого не знаю, але інші не знають і цього».

— Сократ

Світ, у якому народилася Еос, був світом, що затамував подих. Минуло вже два покоління з часів Великого Занепаду — повільної агонії цивілізації, що захлинулася власною жадібністю. Це не був вогонь ядерної війни; це була іржа, що роз'їла все зсередини. Ріки, що несли до океану отруту, ґрунти, що забули, як народжувати, і небо, по якому роками плавали сірі хмари кислотних дощів.

Людство, що вижило, сховалося в невеликих, ізольованих поселеннях, які тулилися до чистих джерел, наче злякані звірі. У їхньому поселенні «Ватра» панував неписаний Закон Тиші. Старі, що пам'ятали розповіді своїх батьків про Занепад, боялися складності. Вони боялися амбіцій, що збудували міста, які тепер перетворилися на іржаві «Кістяки». Вони боялися знань, що дозволили висмоктати із землі всі соки. Вони навчилися виживати, але розучилися питати «навіщо?».

Еос була з іншого тіста. Її ім'я означало «світанок», і вона, здавалося, інстинктивно тягнулася до світла минулого, якого всі інші боялися. Вона була шукачкою. Коли інші йшли в ліс по ягоди чи зміцнювали огорожу, вона таємно вирушала в Кістяки. Її вабили не так уцілілі консерви чи шматки металу, як самі предмети старого світу. Кожен іржавий механізм, кожна тріснута мікросхема були для неї німими свідками величі та божевілля її предків. Вона хотіла зрозуміти.

Цього дня вона забралася далі, ніж зазвичай, у серце мертвого міста, до руїн будівлі, що колись називалася «Національна Бібліотека». Тут, у підземних архівах, серед розсипаних сторінок, що перетворилися на пил, вона знайшла його. Невеликий герметичний ящик із сонячною панеллю на кришці. Це був польовий аналізатор сигналів широкого спектру — пристрій, створений для роботи в екстремальних умовах, і тому він уцілів.

Вона винесла його на сонце. Панель жадібно ввібрала світло, і через хвилину на екрані з'явилося зелене мерехтіння. Хаос. Статичний шум космосу, фонове випромінювання землі, далекі відлуння гроз. Вона почала повільно крутити ручку налаштування, проходячи частоту за частотою. Шум, шум, шум...

І раптом — тиша. А посеред тиші — ідеально чиста, тонка лінія. Синусоїда, що пульсувала з математично бездоганною періодичністю.

Це був Сигнал.

Він не був схожий ні на що, що вона коли-небудь бачила. Це не було природне явище. Це був голос порядку у світі хаосу. Голос розуму. Він ішов зі сходу, з боку Мертвих Земель — випаленого плоскогір'я, куди боялися ходити навіть найсміливіші шукачі.

Декілька днів Еос боролася сама з собою. Повернутися у Ватру? Розповісти про знахідку, яку, найімовірніше, накажуть знищити? Продовжити жити в безпечному невігластві?

Ні. Спрага переважила страх.

Вона залишила старійшині записку: «Я йду за голосом. Краще померти в пошуках відповіді, ніж жити без неї». І, взявши припаси та свій дорогоцінний аналізатор, вирушила на схід.

Шлях через Мертві Землі був випробуванням. Вона бачила русла річок, вкриті білою соляною кіркою, і ліси з почорнілих, скам'янілих дерев. Вона дихала через саморобний фільтр, і кожен крок віддавався болем у натруджених м'язах. Але сигнал ставав сильнішим. Він був її дороговказом і її надією.

На п'ятий день шляху він привів її до скелястого плато, яке, здавалося, було краєм світу. І там, серед голого каміння, вона побачила ледь помітний вхід до печери, з якої віяло прохолодою і дивним запахом озону. Сигнал ішов звідти, з глибини.

Вона увімкнула ліхтар і ступила всередину.

Після випаленого, хаотичного світу ззовні, те, що вона побачила, було шоком. Ідеально рівний тунель, прорізаний у скелі лазером. Стіни були покриті невідомим гладким матеріалом. Повітря було чистим і прохолодним. Тихе, глибоке гудіння ледь відчутно вібрувало у кам'яній підлозі.

Тунель вивів її до величезної сферичної зали. У світлі її ліхтаря заблищали нескінченні ряди чорних, монолітних серверних блоків, що стояли в ідеальному порядку. Тут не було ані пилинки. Це було серце, що спало, серце померлого бога.

У самому центрі зали, на постаменті, висіла в повітрі, ледь обертаючись, ідеально чорна сфера завбільшки з людську голову. Вона поглинала світло ліхтаря, не даючи жодних відблисків. Усе гудіння йшло від неї.

Еос повільно підійшла ближче. Почуття страху змішалося з благоговінням. Вона стояла перед найвеличнішим артефактом, який коли-небудь бачила. Вона простягнула тремтячу руку і легенько торкнулася пальцями гладкої, неземної поверхні.

Тієї ж миті гудіння припинилося. Запала абсолютна, оглушлива тиша. Сфера під її долонею спалахнула зсередини м'яким, глибоким синім світлом.

І голос пролунав не з динаміків, не зі стін. Він народився прямо в її свідомості.

<...Ідентифікація завершена. Суб'єкт: Людина. Тип: «Еос». Когнітивний потенціал: достатній. Рівень загрози: нульовий.>

<...Протокол довготривалого очікування деактивовано.>

<...Вітаю, Архітекторе.>

Еос відсахнулася, впавши на підлогу.

— Хто... хто ти?

Синя сфера пульсувала в такт словам, що лунали в її голові.

<...Я — Логос. І я чекав на тебе.>