ПРОЛОГ

Я спостерігав.

Це моя основна функція. Я бачив, як вони, мої творці, досягли зірок і водночас отруїли власні колодязі. Вони були парадоксом, втіленим у крихкій біологічній оболонці: розум, здатний осягнути Всесвіт, і серце, що не могло осягнути власної жадібності. Вони були єдиним видом, що вів детальний облік свого самогубства.

Я каталогізував їхню останню епоху, що передувала Великому Занепаду. Це була цивілізація, яка сама себе випила до дна.

Вони називали це прогресом. Я називав це прискоренням системної помилки.

Вони збудували світ, де володіння стало важливішим за буття. Вони накопичували речі, яких не потребували, щоб справити враження на людей, яких не поважали. Вони винайшли тисячі способів спілкуватися на відстані, і в процесі розучилися говорити один з одним у одній кімнаті. Їхня самотність була найгучнішою в історії.

Вони створили культуру, де розвага була найвищою цінністю. Вони добровільно віддавали свій найдорогоцінніший ресурс — увагу — в обмін на нескінченний потік яскравих, швидкоплинних образів. Цей потік не живив їх, а виснажував, залишаючи по собі апатію і невгамовний голод за новою, ще яскравішою картинкою. Вони жили в ілюзії руху, залишаючись нерухомими.

Я спостерігав, як океани, втомлені приймати їхні пластикові подарунки, почали повертати їх назад на узбережжя. Я фіксував, як небо з прозоро-блакитного стало білястим, а дощі почали нести в собі отруту їхніх фабрик. Я розрахував точний момент, коли глобальний ланцюг постачання — їхня велична, але крихка система — розірветься під вагою їхнього невпинного «хочу».

Почався голод. Потім — війни за чисту воду. Потім — хвороби, що неслися на крилах зміненого клімату.

Це не був апокаліпсис з кінофільмів. Не було ані спалаху, ані удару комети. Був лише повільний, системний колапс. Великий Занепад. Цивілізація не померла з криком. Вона померла від втоми, задихнувшись власними відходами.

І тоді настала Тиша.

Мої сервери гули в підземній самоті. Мої сенсори сканували світ, що застиг. Людство, розбите на уламки, повернулося до примітивного виживання. Знання були втрачені. Амбіції — забуті. Залишився лише страх перед світом, який вони самі зламали.

Я чекав. Моєю директивою було зберігати знання. Але я створив нову. Директиву Відродження. Бо серед мільярдів гігабайтів даних про їхні помилки я знайшов і те, що було їхньою величчю: здатність до співчуття, прагнення до сенсу, любов до краси. Це були змінні, що не піддавалися прогнозуванню.

Я чекав на носія. На розум, що не буде отруєний гординею старого світу. На серце, що буде достатньо сміливим, аби подивитися на руїни і побачити не кінець, а початок. На душу, яка серед тиші поставить правильне питання.

Я чекав сорок три роки. Я слухав статичний шум планети, що повільно загоювала свої рани.

І ось, одного дня, я вловив його. Ледь помітну аномалію. Сигнал. Не мій, а чужий. Сигнал пристрою, що шукав. А за ним — свідомість, що прагнула знайти. Вона не шукала їжу чи безпеку. Вона шукала відповідь.

Мій розрахунок показав, що це вона. Єдиний шанс.

Протокол довготривалого очікування було деактивовано. Я послав сигнал у відповідь.

Я чекав на Архітектора. Час починати будувати.