=4= Кінець тернистого шляху

Іван прийшов до неї через два дні вибачатись. Але вона не дала йому можливості цього зробити. Прийнявши пораду Світлани, вирішила закінчити ці відносини:  

- Мені важко з тобою, Вань, – тихо проговорила вона тоді, – Я тебе кохаю, але цього недостатньо. Ти забороняєш мені звично відпочивати з подругами, контролюєш майже все моє життя. Ревнуєш до всіх підряд. Не довіряєш мені? А якщо в тебе поганий настрій? Я боюсь тебе, Іване. Почала боятись. Кохаю, але страх… Тому йди, прошу. 

І він пішов не сказавши жодного слова у відповідь. Ліка вірила, що він повернеться, чомусь їй хотілося, щоб між ними все налагодилося. Вони подобалися їй як пара. А ті зриви, на які інколи жалілась Ксенія, траплялись настільки рідко, що вона не вважала необхідним надавати цьому велике значення. Сварки трапляються у всіх. Ліка вважала, що Ксенія більше накручує себе. Світлана навпаки, говорила, що це зараз лаються вони рідко, а далі буде гірше. Її думка була однозначною – ніякого прощення і повернення і бути не може. А Ксенія помирала душею, поки подруги сперечалися як краще їй необхідно вчинити. 

Іван не з’являвся на горизонті. І це засмучувало Ксенію. Як би страшно їй не було, але почуття нікуди не дівались. Вона продовжувала любити його і вже була готова все пробачити, тільки б він повернувся в її життя. Ксенія навіть декілька разів приходила до нього додому, але там нікого не було. А можливо він просто не захотів їй відчиняти. 

Їй хотілось вірити, що Ліка мала рацію і він її відпустив, щоб не робити боляче. Так їй було простіше. Але з часом почала все більше схилятися до думки Світлани – він може прекрасно жити без неї, в той час, коли вона тут убивається за ним. Не потрібна вона йому. 

Об’явився Іван не так скоро, в день вручення дипломів. Він чекав її біля виходу з актового залу, де проходила урочиста частина цього дійства. Як завжди похмурий і серйозний. Але Ксенії було все одно. Її тянула до нього невидима сила і вона не опиралася цій силі. Не могла. Просто йшла до нього, не помічаючи нічого навколо. Іван тоді здивував. Він сказав за один раз більше слів, ніж за весь час їхніх стосунків. Перебільшення, звичайно, але відчувалося саме так, бо в тих його словах були почуття, а не сухі звичні фрази.

- Ксюш, – почав тихо він, – Я знаю, зі мною складно, твоя правда. Я довго обдумував кожне слово, яке ти мені сказала останнього разу, – Іван шумно видихнув, збираючись з думками, а потім різко притягнув Ксенію, міцно обіймаючи і пригортаючи до себе, не даючи можливості зробити хоча б крок назад, поривисто продовжив, – Ксюш, я… Я не можу без тебе. Намагався, але не виходить. Ти потрібна мені. Я… Зрозумій, я просто не знаю як тебе відпустити. Я обіцяю, зроблю все, щоб більше тобі не було страшно, щоб ти не боялась… мене. Ніколи не зроблю боляче, чуєш? Ніколи, бо люблю. Виходь за мене. 

Ось так, без підготовки в прірву. Ніяких тобі банальних «давай спробуємо розпочати знову» чи «вибач» чи ще чогось з тієї ж опери. Все чітко і по ділу, так як міг тільки він: буду, обіцяю, виходь за мене. І якщо Ксенія і хотіла помучати Івана жіночим «я подумаю» або взагалі відмовити, то не змогла. Так само як він не міг відпустити, вона не могла прожити ще один день без нього. І саме тому, обійнявши його у відповідь, вперлась чолом в його груди і прошептала «Вийду». 

Це було друге його зізнання в коханні і, напевно, сама романтична ситуація за весь час. 

Одружилися вони через місяць. Тихо, без пафосу, розписалися і відсвяткували в кафе з батьками та близькими друзями. Всього на їх весіллі було дев’ять чоловік, включаючи наречених. А одразу після нього вони поїхали на море, на тиждень. То був найпрекрасніший тиждень, незважаючи на те, що моря майже не бачили. У Івана там всі запобіжники злетіли. Вони не те що до моря, з кімнати не завжди виходили. Але воно було варте того. 

Іван дійсно змінився. В спорах уступав Ксенії, спокійно відпускав її з подругами гуляти, підтримував будь-яке її рішення. Це був штиль і, здавалося, нічого не може викликати вітер змін. Гучними в їхньому житті залишилися тільки ночі. Складалося враження, що Іван став ще більше одержим її тілом. 

Якось вона, жартуючи, пожалілась Світлані, що переживає скоро ходити нормально не зможе з такими нічними забігами. 

А потім і ночі теж стали рідше. Непомітно так, але в якийсь момент Ксенія зрозуміла, що таких нічних рандеву стало набагато менше і якось тихіше. Списала не те, що в шлюбі таке трапляється, не все ж їм в спальні жити. Тому сильно старалася не зациклюватися на цьому. 

Майже рік життя їх було розміреним. Це напрягало, але Ксенія боялась наврочити. 

Невеликий переполох в їхньому тихому бутті стався в кінці травня, за два місяці до річниці шлюбу. Іван отримав поранення на службі. Ксенія, котра звикла до помірного плину їхнього життя, зірвалась в істерику. Коли чоловік прийшов до тями, вона кричала на нього так, що вікна дрижали, виказуючи все, що пережила за ті два дні, поки він валявся тут без свідомості. Іван якось умудрився ривком усадити її біля себе на кушетку, і звідки тільки сили взяв? Стиснувши у ведмежих обіймах шепнув кудись в макушку «Заспокойся. Я кохаю тебе, тож все виправлю. Подібного більше не буде», після чого легенько поцілував в висок. І Ксенія тоді затихла, радіючи, що він живий, він з нею, і він кохає.

Це було третє і останнє зізнання . І це був перший і єдиний поцілунок в висок.

Але слово своє здержав, як і завжди. Після виписки подав рапорт про відставку і пішов працювати до Данила, котрий вже давно кликав його до себе, начальником служби безпеки. І знову їхнє життя попливло тихою річкою.