16

– Проходьте, проходьте, я зараз, – бабця гукнула їм з кухні. Вона чимось при цьому активно торохтіла.

 Анжела ж здивовано завмерла на порозі кімнати, де бабця зазвичай на свята стіл накривала, не розуміючи, що відбувається.

– Вона ж не могла знову Степана покликати, правда? – трохи знервовано та втомлено обернулася до Миколи.

 Той лише знизав плечима.

– Ти її краще знаєш.

 В принципі, звісно, так. Але зараз Анжела була дійсно спантеличена.

– Слухай, та тут на столі більше, ніж тоді на Різдво було… А сьогодні взагалі ніяке не свято. Ні за якою традицією, – вказала на те, що її найбільше вразило.

 Микола ще раз оглянув після її слів, та якось так іронічно хмикнув.

– Ти права, варіантів точно більше. Коли тільки встигла? І ще одна тарілка, – сказав чоловік.

– І що ж то за сюрприз? – сторожко обдивилася вона ще раз кімнату.

 Тарілок було чотири. Тобто хтось точно буде ще?.. Невже запросила Степана без матері? Але то вже навіть відносно самого сусіда – жорстко. Не можна ж його ось так кидати проти них, це просто моральне знущання якесь…

 Йой! Сама завмерла, а потім повільно повернула голову та скосила погляд, раптом усвідомивши, що сприймає себе однією командою з Миколою. Причому так, автоматично вже, не зважуючи… Щось сьогодні з нею не те. Він якось глобально починає у її життя проникати. Усі ці натяки, жарти, та навіть цілунки!

– Що таке ельф? – Микола, звісно ж помітивши цей її ступор, нахилився ближче.

 А вона стоїть, і не може вигадати, що йому сказати! Навіть зраділа, коли собака почав гавкати у дворі.

– Нічого, все нормально, – пробурмотіла.

 Сіпнулася вбік, але тут на порозі кухні зʼявилася бабця Люба, точно ж виглядаючи останнього гостя. І тут Анжела здивувалася ще більше! Бо такою вбраною та нарядною не бачила бабцю вже давно. Звісно, якщо та не до лікаря в амбулаторію збиралася.

 Але ж здавалося сумнівним, що бабця сюди їхню сімейну лікарку запросила на домашню вечерю.

– То чого ж ви не сідаєте, чому у дверях стовбичити? – здається, бабуся здивувалася, побачивши, що вони так нікуди з порогу кімнати й не посунулися.

 Тут вона якимось дуже дівочим жестом поправила волосся і так посміхнулася, виглядаючи у вікно… наче молода дівчина! Анжела взагалі розгубилася! Не те що не звикла бачити бабцю такою, а й уявити не могла! І вже не замислившись, ще ближче до Миколи подалась, навіть не смикнувшись, коли чоловік її впевнено та міцно рукою обхопив, притиснувши до себе.

– Проходьте, – здається, не помітила її ступору бабуся. – Зараз ще дехто зайде. Я сьогодні з ним познайомилася, чудова людина! Просто чудова! У нас так рідко тут зʼявляється хтось новий. А який вихований чоловік! Відчувається наше покоління! А здоровʼя яке! Повірити важко, що майже мій одноліток… – із захватом, який і не намагалася приховати, заходилася розповідати бабця Люба так, ніби про якусь зірку телеекрану. – Просто втриматися не могла, запросила його з нами повечеряти, – здається, бабуся навіть зашарілася.

 І при цьому не дуже то й дивилася на реакцію Анжели, скоріш десь собі у замріяних думках була, немов з собою розмовляючи, а не з ними. Анжела ж немов язика проковтнула. Якось не готова вона виявилася до таких подій…

– Так. Завжди приємно стріти людину, яка захоплює тебе з першої ж секунди… Немов небо на голову падає, – підхопив Микола, мабуть, помітивши її стопор. – Чи стелаж… – додав ледь чутно, майже їй у самісеньке вухо, від чого в Анжели хребтом табун мурах пробіг!

 Від обурення, ясна річ! Міг би вже й полишити то в минулому, а не нагадувати їй раз у раз. Оці постійні натяки!.. І про що це він, взагалі?

 – Аж подих перехоплює від захвату у таку мить! Так приємно зустрічати таких людей. Надихає. Чудово вас розумію! – тим часом продовжував говорити Микола, здається, спіймавши хвилю настрою її бабці.

 Анжела ж у цю мить навіть не сказала б, від кого з них у більшому шоку.

– О, так! Саме так! – бабуся навіть здивовано глянула на нього через плече Анжели. – Не очікувала від вас, але…

 “Клац!” – хтось ніби непевно стукнув у двері.

– Так-так, Андрію, заходьте! – стріпнулася бабця Люба, оббігши їх з неочікуваною жвавістю. – Заходьте-заходьте, – сама розчахнула двері та…

 Якого біса?! Це що таке? Ніколи настільки розгублено не почувалася.

 Анжела, та й Микола теж, схоже, з легким очманінням витріщилися на їхнього конкурента за… тачку.

 На порозі, зніяковіло посміхаючись, стояв той самий чоловʼяга, тримаючи у руках пляшку якогось вина та коробку цукерок.

 Той самий “вкрай небезпечний”, якщо Миколі вірити. Перед яким їй би краще не мерехтіти та на очі не траплятися.

– Доброго вечора, – привітався він заразом з усіма. Та протягнув гостинці бабці Люби. – Дуже дякую за запрошення!

– Ну що ж ви! Не треба було! Заходьте! – заметушилася бабуся. – Оце мої діти, – махнула вона в їх бік. – Анжела та Валерій.

 – Доброго, – вичавила з себе одночасно з нею Анжела, чомусь подумавши, що теж не подумала б, що вони з бабцею майже однолітки.

 Чоловік скидався років на десять молодшим. З іншого боку, може, після якогось моменту то вже дрібниці? Зате, ти диви, які разючі зміни у відношенні бабусі до “її хлопця”. 

 Чи то розсміятися, чи то налякатися варто?

 Матінко! Анжела ніяк не могла зібрати думки до купи!

– Вітаємо, – врятував ситуацію Микола, що швидше зорієнтувався.

 Трохи виступив вперед, хоч і не припинив її обіймати. Та простягнув іншу руку тому Андрію, для стискання. 

– О, я вас памʼятаю! Ви ж обидва у доставці працюєте! – чомусь дуже зрадів той Андрій, та так потряс долоню Миколи, що аж на Анжелу передалося. – Ми майже знайомі, виходить!

– Як же мені тут подобається! 

 Здається, цей Андрій повторив то вже у четвертий чи пʼятий раз. До того ж з таким дитячим захопленням та якимось запалом, що Миколі щелепу звело, як від лимона. Аж пересмикнуло зсередини.