14

– Якого біса, Микола?! – прошипіла Анжела під його пальцями. Але ж приємно, що таки дослухалася і врахувала. 

 Та й оцей дотик – теж ого, як кров по тілу розганяє!..

– Мені на роботу треба. Якщо хочеться лазити по хащах – твоя воля, мене сюди тягнути не треба! – здається, вона його захвату не поділяла.

 Та й таке. Життя буремне, так що ж тепер, самому не насолоджуватися? Ото ще не вистачало!

– Дійдемо ми до твоєї роботи, ельф, обіцяю, – чи не одними губами прошепотів Микола їй у самісеньке вухо. – Кілька хвилин не сіпайся, щиро прощу. Нехай вони підуть. То надто небезпечні люди, щоб часто з ними перетинатися…

– Хто? – у ту ж мить зацікавилася Анжела і почала крутитися, щоб і самій з-за стовбура виглянути.

 Не те щоб йому не подобалося… але ж думки відразу взагалі в інший бік звертають! А зосередженість зараз зайвою не буде.

– Ельф, тихіше, – притиснув таки її ще трохи, всім тілом придавивши.

 Вона на нього вогняним поглядом вирячилася, ніби збиралася у бійку лізти. А у Миколи від того посмішка сама на обличчя лізе.

 – Я зараз відступлю. Виглянеш обережно, щоб тебе не побачили, – притиснувшись своїм носом до кінчика її, підморгнув Прозапас.

 І повільно відсунувся… у верхній частині. Ну, він повністю її відпускати і не обіцяв. Анжела підібрала губи, але ж цікавість перемогла. Тож більше не дорікаючи йому, вона тишком висунулася з-за дерева.

– О! А хіба це не той, у якого я тачку… м-м-м…

– Відтиснула? – підказав Прозапас, давлячись реготом. – Він самий. Будемо вважати, що я її тобі таки подарував. Тільки дай мені контакти компанії, що вислала, я все залагоджу, – ледь змістив долоню, так, щоб і в дерево впиратися, ну і шиї її торкатися, чого вже.

 Хто сказав, що не можна життям насолоджуватися навіть у такі моменти?

 Та Анжела зараз точно про інше думала.

– Хіба ти його знаєш? Чому ж вчора не сказав?.. – вона на мить замислилася. – Твій… колега? – ельф так заломила свої брови, що ті під шапку ледь не сховалися. І у тому питанні ясно засудження було чути.

 А, ну так, він же “страшний бандит”. Знову сховався за стовбур та зблизив їх обличчя. Надто холодний в неї ніс, треба ж зігріти…

– Ні! – чому йому від її здогадок весь час реготати хочеться? – Не мій він “колега”, ельф. І близько не те. А вчора я не був певен, бо ми не знайомі, так, зʼявилися підозри. Вночі ж трохи порився, пошукав, та знайшов підтвердження власним здогадкам та дзвоникам інтуїції. Це дуже небезпечна людина. І я точно не хочу, щоб ти йому в очі зайвий раз впадала…

 Анжела розгубилася. Цікаво, від інформації, чи від того, як близько вони стояли, ледь не дихаючи одне одним?

– Але до чого тут я? Чого йому до мене чіплятися? – непевно видихнула вона, нервово переступивши з ноги на ногу. – Хіба через тачку… Але ж він взагалі небезпечним не виглядав. Такий, навіть трохи кумедний дядько… дивно. На відміну від… – вона запнулася та кинула на нього стрімкий погляд з-під вій.

 Ага-ага, ну він зрозумів натяк. Страшний та жорстокий лиходій… б-у-у.

– Ні до чого.  Враження бувають дуже, дуже оманливими, ельф, – підморгнув. – Але не хочу і приводу давати для зустрічі, а ну як буде дійсно приставати знов через ту кляту тачку? – обхопив долонею її щоку, і трохи висунувся, перевіряючи. – Все, вони пішли. Можемо і ми йти далі, – не дозволивши Анжелі більше нічого заперечити, потягнув дівчину за собою. 

 Але на дорогу зараз не вивів. Міцно тримаючи її за руку, кілька десятків метрів ельфа поміж дерев і тягнув, щоб трохи ускладнити огляд, якщо хтось за ними у вікна дивиться.

 А самого зсередини гризло… Що ж вони там ховали? Треба буде запит надіслати, чи не відбувається зараз якихось прямих розслідувань, які б можна було до цього типа привʼязати? Чи, може, є орієнтування на якісь зниклі коштовності?.. Або все прозаїчніше, і людина зачаїлася, як от сам Прозапас, і просто щось для свого комфорту привіз?

 Взагалі ж не його турбота зараз! І нема чого лізти, своє прикриття спалити можна. Ще й Анжела якось з підозрою косить оком в його бік, сопе роздратовано. Навіщо загострювати?

 Але всередині гризло та гризло.

 Прийшли, відкрили відділення. Черги він не помітив, ясна річ. Тут і так був не те щоб великий наплив клієнтів, а сьогодні так і зовсім затишшя. Але вирішив не наголошувати, перспектива ночувати на тахті все ще майоріла над його головою. І Прозапас не поспішав ту наближати.

 А іскри в очах ельфа натякали, що вона вхопиться за перший-ліпший привід. Ні, то не значило, що Микола згодиться, звісно, бо як він кине дівчину мерзнути ночами? Ото ще!

 Хоча і про це він промовчав. Випили каву, що взяли з дому. Потім він поспостерігав за тим, як Анжела демонстративно почала щось дивитися у своєму телефоні, не маючи чим ще себе зайняти. Написав своїм про власні підозри та спостереження, подав запит на додаткову інформацію по сучасному стану справ. А потім…

– Слухай, мені ж в магазині вчора обіцяли, що сьогодні будуть свіжі тістечка! – раптом згадав. – Сиди, я миттю! – підхопився Микола та, знявши зі стільця свою куртку, вискочив на вулицю. Здається, вельми здивувавши тим Анжелу.

 Але повернутися в нього вийшло не так швидко, як Микола планував. Бо варто було вийти на вулицю з трьома тістечками у коробці (друге про всяк випадок своєму ельфові прихопив, раптом захоче добавки), як побачив того типа, що допомогав контрабандисту щось у сараї ховати.

 Чоловік плюс-мінус того ж віку, що й Микола. Нічим особливо не примітний, одягнутий середньо, навіть для села, без будь-яких особливостей. От тільки машина, старий “Паджеро”, схоже, підвела. Принаймні, чоловік ходив навколо того авто, явно чортихаючись крізь зуби. Пару раз з досадою сплюнув.

 Микола удав, ніби йому повідомлення прийшло. Витяг телефон, зупинився неподалік, швидко записавши номер авто та модель. Навіть так-сяк фото зробив, ясно, що ракурс не обираючи.