12

– Твій Валера – наркоман! – бабця Люба розмовляла пошепки, але з такою впевненістю та натиском, що Анжела аж трохи позадкувала.

 Та здивовано, чи то пак, навіть ошелешено витріщилася на бабцю.

– Чого?! – дійсно розгубилася.

 Воно, звісно, мало дивного, бо бабця була налаштована проти її амбала з самого початку. А “наркоман” у неї – то чи не найстрашніша лайка. Та все ж, здавалося з виразу очей та оцієї таємничої гримаси, що дещо інше сьогодні вкладає у цю заяву.

 А вона надто втомилася, щоби зараз розгадувати ті загадки.

 Вони з Миколою тільки повернулися додому, чоловік на кухню пішов, “каву нормальну” їм готувати, за його ж словами. Вона його не просила, сам таке придумав. Та Анжела точно не проти, хотілося і кави, і бадьорості, після насиченого дня, і… трохи перерви від постійного перебування цього чоловіка поруч! Бо він, таке враження, весь простір навколо неї захоплював, заповнював собою! І з кожною хвилиною ставало все важче тому опиратися! Так і забути недовго, хто він насправді…

 Бо і від ситуації з тачкою – врятував, і обідом нагодував, і за продуктами сходив, поки Анжела працювала. А ще сидів поруч всі наступні години, розважаючи жартам та бесідою, коли нікого з клієнтів не було. Ще й допоміг розвантажити відправлення, які якраз сьогодні привезли з районного центру… От чим взагалі здивував, якось Анжела відвикла в такому розраховувати на чоловіків. 

 Валерій, ну той, справжній, завжди казав, що раз вона за рівні права між чоловіком та жінкою, то й обвʼязки нема чого ділити. І якщо він буде їй тюки тканини тягати, то тим принизить її прагнення на самоствердження та жіночу незалежність… Анжела з тим категорично була незгодна, та просто якось втомилася сперечатися. Дійсно звикла робити чи не все сама, ні на кого не розраховуючи. 

 Ото сьогодні чи не очманіла, коли Микола просто відсунув її від вантажного авто та почав сам вивантажувати всі коробки, дозволивши тільки показувати, куди їх ставити. Анжела ледь не нагадала, що його самого до хати дотягла, на хвилиночку. Але те, як чоловік глянув на стелаж та генератор, а ще широчезна посмішка – натякнуло, що він і так не забув… От трясця! Але ж таки капець, як приємно. Відразу себе відчула дійсно “крихкою та тендітною”. Точно ельфом, як він і кликав…

 Дуже-дуже небезпечний чоловік.

 А це ж вона ще й весь час була змушена собі нагадувати, що він озброєний! Як побачила знову під курткою пістолет – ледь не побила, їй-бо! І це посеред дня і в її відділенні!

– Ти нічого кращого не вигадав?! – обурилися, схрестивши руки на грудях. – Навіщо?!

– Пробач. Так склалося. Безпека, – і не подумав застидатися її амбал.

 Просто відстебнув кобуру та засунув за пояс джинсів, прикрив светром, здається, а куртку врешті-решт зняв, бо у приміщенні вона натопила добре, та й їли ж…

 Отакий день, коли Анжелу кидало з боку в бік у настрої та відношенні до Миколи.

 І тут бабця! Про що вона, взагалі?

 Анжела міцніше обхопила Мурчика, якого забрала з кімнат, поки подіє таблетка, що дала Миколі від алергії. Не могла вже слухати його чхання та дивитися у враз почервонівши очі. Кіт був точно не проти та активно то демонстрував мурчанням. Як вимагав, щоб його ще більше пестили.

– Ну, може, й не наркоман, але точно той… як вони… Дилер! – здійнявши пальця до неба, наче ж і пошепки, але ж здалося, що прогуркотіла бабця Люба.

 Анжела аж здригнулася! Але ж і посмішку стримати не зуміла.

– Та ну, вигадаєш ще! – пирхнула вона, давлячись сміхом.

 От правда, Микола в неї взагалі з наркотиками не вʼязався.

–  Я знаю, що кажу! Я все на власні очі бачила! – і не подумала знітитися від її недовіри бабця. Нахилилася до неї, тепер на своє обличчя вказуючи, округлила ті самі очі, ледь не вирячившись. – Посеред білого дня! Стояв на вулиці та з якимось наркоманом домовлявся. Не нашим. І той точно був наркоманом, запевняю тебе!

 Анжела аж назад мимовіль відхилилася, не очікуючи такої гримаси.

– О, вітаю! – раптом за спиною бабці, у проймі дверей в сіні, зʼявився сам обʼєкт їх розмови!

 Ще й з такою посмішкою, що Анжела навіть підвисла трохи, забувши, про що вони там розмовляли. На нього дивилася, мов зачарована. Йой!

 – Хочете кави, пані Люба? Якраз готую. І печиво у нас смачне є, шоколадні цукерки, – так, ніби не існує більш щирого господаря у світі, радо запропонував чоловік.

 Дуже добре облаштувавшись у ролі її хлопця, варто визнати. Як сьогодні і у відділенні на себе блискавично роль начальника напʼяв. У нього то виходило неперевершено… Мабуть, корисне вміння при його способі життя.

 Але й ця, логічна та права думка не пробилася нормально крізь якесь марево, що потроху на мізки наповзала від того, що він постійно поруч знаходився. Навіть попередження бабці, яке зараз мало б заграти новими фарбами, ніби й стурбувало, але…

– Побійся бога, хлопче, яка кава о такій порі? – фиркнула бабця, трохи знітившись. Та, мабуть, щоб приховати це, скинула голову повище, натягнула маску зверхності. – Я ж спати не буду…

 А Миколі хоч би що, посміхається.

– То заварімо вам чай, попʼєте з нами, – і не подумав відступитися.

 І, головне, Анжела впевнена була, що бачить, як її бабця до нього ставиться, а не показує ж нічим. Привітний, аж до оскомини.

– Та ні, я вже піду, діти. Гарного вам вечора, – чомусь пересмикнула плечима бабця, відступила. – А ти подумай, Анжела. Добре поміркуй, – додала наостанок, та пішла собі.

– Я їй не подобаюся, – резюмував Микола, протягнувши руку та почесавши Мурчика за вухом. Мабуть, відпустило.

– І це ще слабо сказано, – хмикнула Анжела, поки не вирішивши, як до всієї цієї розмови ставитися і чи варто щось питати у амбала. Чи безпечно їй знати, з ким він там розмовляв?

 – Іди лягай, ельф. Ти не маєш мене чатувати, повір, не втечу з твоїми коштовностями, – Микола підморгнув, зробивши ковток кави. Ще однієї.