10

 “Все ж таки їй треба щось робити зі своєю гарячкуватістю”, – Анжела роздратована рилася у шафці.

 Мало того, що наїхала на людину, яка ж явно якийсь кримінальний авторитет має, що точно не є розумним, так ще й через роздратування на нього, від сніданку відмовилася! Ну що за дурість?! Навіщо так своїм здоровʼям ризикувати? У всіх планах.

 Погано тільки, що Анжела про це подумала лише зараз, коли вже опинилася на роботі. Теж проблема її характеру, бо йшла та подумки лаялася з цим Миколою. А апетит від “прогулянки” стрімким кроком – прокинувся ще той! Тільки от в неї у відділені хіба що чайник та кава, яку тільки й того, що окропом залити можна.

 Здається, навіть цукор закінчився. І більше ніяких запасів. Краще б про провіант подумала.

 Взагалі, цей амбал порушив їй всі плани! Починаючи з того, що саме через нього вона так нормально Різдво і не відсвяткувала, і завершуючи голодним бурчанням шлунку зараз.

 Щоправда, Мівіна її таки не дуже надихала навіть зараз. Вона ті кілька пачок про всяк випадок купила, коли готувалася до “блекауту”, як і всі, не дуже розуміючи тоді, що воно буде і як. Так що, як не крути, а треба таки знайти хвилину і забігти до магазину. Асортимент там, звісно, невеликий, але на перший випадок продуктів можна купити. Раз вона цього амбала все одно не випхає… Та й про себе треба подумати.

 А поки таки скип'ятить чайник та заллє каву. Взагалі не так смачно, як він варив ці дні, та краще, ніж нічого. Тож натиснула кнопку та витягла з тумби банку з кавою. Наколотила собі.

 Зосередившись на автоматичних діях, Анжела серйозно замислилася, а чи не дати тому Миколі знов “раптово” по голові, ну й викинути з хати? Та… щось підказувало, що й тоді їй не дуже пощастить з його амнезією, а розлютити цього бандита ще більше, точно не зіграє їй на руку. Хто зна, чи не піде він тоді на інші міри, не обмежуючи себе лише палкими цілунками…

 На секунду спогад про той нічний цілунок настільки ярко спалахнув у голові, що Анжела аж перечепилася на рівному місці! Кинуло в жар, затрясло, довелося робити глибокий вдих-видих! Добре ще, поки ніхто на пошту не заходив. А ще на руку зіграло, що всі вікна відкрила, як прийшла, щоб ще раз провітрити. Бо най й помила тут усе позавчора, а бензином таки тхнуло. Тож зимовий протяг трохи пригасив те чуттєве полумʼя, якого Анжела взагалі не мала б відчувати до усіляких Микол, якби розумна була! І спати з ним в одному ліжку вона точно більше не повинна!.. А то виходить дурня якась.

– Доброго ранку! Я на отримання, – на щастя, в цей момент у відділення зайшла жіночка з сусіднього села.

 І Анжела нарешті зайнялася справою, цідячи крізь зуби гірку каву, аби хоч якось голод перебити. Та поглядала на часи, подумки прикидаючи, коли можна буде збігати на двадцять хвилин у єдиний поблизу магазин. 

 Проте, коли ранковий “наплив” (так, смішне поняття для їх відділення, та все ж) схлинув, і начебто можна було змотатися по такий-сякий обід, най і з сардельки з булочкою, як у дверях появився невисокий повненький чоловʼяга, років за пʼятдесят, здавалося. Дивним здалося те, що зовсім незнайомий, Анжела його тут ще жодного разу начебто не бачила.

– Доброго дня! – привітався той, якось широко та трохи винувато посміхнувшись. – Я прийшов по свою тачку. Знаю, що пропустив всі терміни… Та мені ніби сказали, що повернення ще не оформили? – і він з такою надією подивився на Анжелу.

 А на неї наче мішок картоплі гепнувся від тієї заяви. Анжела чомусь розгубилася, аж заклякла! Закусила губу, не розуміючи, що робити. Та до біса злякалась з якогось дива!

  Хоча чому? Дядько взагалі не виглядав небезпечним, та й зброя в нього ніде не стирчала, як у її амбала свого часу. Так що все, мабуть, можна нормально вирішить… От тільки з думками зібратися. Бо поки що в Анжели язик до піднебіння прилип. Бо якщо стануть розбиратися… вона ж і свою роботу, і репутацію втратить! Ще й у крадіжці відправлень клієнтів її звинуватять! А все через того амбала!

– Когось шукаєш? – вийшовши на вулицю, відразу запитав Микола, демонструючи, що він тут господар.

 Ну, принаймні, поки Анжели поруч нема – цього точно ніхто не заперечуватиме.

 А от хлопець за забором здивовано скинув голову та витріщився на нього, як на якусь чудасію. Навіть трохи позадкував. Дивний. Микола перевів погляд на машину, уважно перевіряючи. Там більше нікого не було. Добре.

 Відкрив хвіртку та став, ще й вулицю прискіпливо та стрімко оглянувши.

 А хлопець чомусь ще на крок назад відступив. Ніби очікував, що на нього зараз собаку спустять. І це ще Микола навіть не у куфайці вийшов. Всього то й те, що поголитися не встиг, зайнявшись справами, поки було світло та мобільний інтернет. Ну і, може, розчесатися б теж не завадило…

 Але не такий він вже і грізний, щоб від нього задкувати, немов рак.

 До речі… Треба б дізнатися в Анжели, чи є в неї вай-фай, але те вже потім.

– Перепрошую, мабуть, помилився з хатою. Тут ніде нормальних вказівників не має, – озвався чоловік, трохи смиканими рухами сховавши вейп у кишеню.

 Микола спостерігав за цим з деяким подивом. Може, не правий у своїх висновках? І це не колишній Анжели?.. Бо… при норові та вдачі його ельфа, здавалося, вона б цього хлопа просто морально розчавила б у перший же тиждень. Та й чим би він її зацікавити зміг?

– Я шукаю Анжелу, може, ви підкажете, в якій хаті вона живе? – у цю мить озвався… таки Валера, судячи з усього.

 Микола ще раз охопив неочікуваного візитера поглядом, як оцінюючи наново. Підійшов ближче, вийшовши з двору. А от Валера аж у своє ж авто вже дупою втиснувся. Взагалі неясно, чого він такий нервовий? Хіба в Миколи таки пістолет стирчить з-під куртки? Так ні ж, наче.

 Але він точно не проти це використати.

– А на… хіба тобі моя жінка, Валера? – суворо насупивши брови, прогуркотів Прозапас.

 І хай тільки хтось спробує зауважити, що немає підстав для такої самовпевненості! По-перше, йому цього індивіда спровадити треба, так що всі засоби підійдуть. А по-друге… Прозапас не те що не проти, а вже якби почав навіть звикатися з цією думкою – що вона “його”. І Миколу все влаштовувало.