5

Отже, саме тому вони через двадцять хвилин опинилися на вулиці. Та не будь-де, а біля того самого відділення доставляння і його авто. 

 При цьому чоловік йшов у… куфайці. Такій старій, темно-синій, подертій місцями, з ватою, що стирчала з дір, чи що там воно було, – все, що вони знайшли від минулих хазяїв у сараї та що на цього “Валєру” налізло. Все-таки “амбал”, міг би вирости й меншим. Але ж не пускати його на вулицю у мокрій сорочці при мінусовій погоді, коли Анжела всю ніч від смерті рятувала?! Те, як він тут взагалі опинився, винесемо за дужки. Якось шкода власних зусиль чи що…

 Проте видовище ще те! А з синцем і раною виглядає так, що знову трохи моторошно стає. Ще й щетина пробилася, темніє на щоках… Ну справжній же лиходій! От тільки у неї всередині все завмирає зовсім не від страху… А ще на місцевого тепер трохи скидається, мужики за свого цілковито сприйняти зможуть… З тих, що отираються весь час біля найближчого генделика, ага.

 І це її трохи смішило, збавляючи ось цей незрозумілий потяг, на щастя.

 Уфф! Правду кажучи, Анжелу роздирали побоювання, сумніви й дивні почуття з бажаннями, від яких голова просто ось-ось вибухне, здавалося! Не те щоб їй вперше чоловік якийсь сподобався. Ясна справа – ні! Але… Якого дідька?! Чому саме цей та аж настільки?! Просто вчепитися в нього закортіло руками та ногам з вигуком “Мій!”... 

 Та й ще так потужно накрило, що аж страшно і трохи дивно. Що це вона? Чи не захворіла?..

 Може вчора й Анжелі по голові дісталося, а вона забула, як ото й він? Можливо, амнезія – заразна штука?.. Проте й не визнати очевидне не могла. То… погратися, поки випала нагода, чи що?

 Матінко! Божевілля якесь!

 Почати з того, що він зварив їй каву… Взагалі не те, що Анжела сподівалася від чоловіка зі зброєю отримати! Так, вона сама то з пересердя крикнула, але й не подумала б, що він серйозно сприйме… Бо, будьмо чесними, їй самій  частіше було ліньки каву варити. В кращому випадку Анжела заливала ту окропом та накривала блюдцем – ото і весь процес. 

 Інколи подумувала купити якусь кавомашину, хоча б і капсульну, та все гроші економила. Не готував їй каву ніколи й Валера… ну той, справжній, та й до нього ніхто теж. Колишній був більше  за чай, каву сам не пив, та тим більше заварюванням для Анжели не переймався.

 А тут… Дідько! Смачно, й сперечатися нема з чим. І до біса збивало з пантелику.

 Хоча цей чоловік її весь, кожним словом, дією та рухом – з того бісового пантелику збивав!

– В принципі, можемо й не йти нікуди, навіщо? – запропонував він, коли ж точно помітив, як Анжела через той одяг розгубилася. – І перевдягатися тоді не потрібно. А сорочку виперемо… Та й мені не завадить помитися. Оце тепер відчуваю, що й від мене бензином добряче несе, – взагалі не цураючись іронії над собою, заявив… ну добре, най буде Валерій, треба ж якось його подумки називати?  Чомусь “амбал” вже було й не так до вподоби…

 Ще й підморгнув їй.

Анжела ж розгубилася. І не поясниш же, що раптом лячно стало, що він побачить машину і щось згадає. Або документи там знайде якісь… Чи телефон шукати почне, а вона його, здається, з піджака вчора не виймала і там же ключі від авто, мабуть… Купа моментів! Пʼючи каву, Анжела усвідомила те, що ще в душі почало незручно свербіти зсередини логічним запитанням: якого біса вона це вигадала?

 Можна подумати, її ”честь” не витримала б бути застуканою з чоловіком зранку. Та вони ж навіть одягнені! І вона давно не мала ні перед ким звітувати, цілком самостійна жінка, яка сама себе утримує.

 І якщо вже ляпнула зі стресу таку дурню, чому зараз не пояснить це чоловікові й не скаже, що він вільний йти на всі чотири боки світу? Була ж пара слушних моментів, але ні. 

 То навіщо тепер до своєї бабці тягне? Боїться, що зголоднів? Заради бога! А вчора боялася, що він її обкраде, ні? Забула вже?

 І таки ж йде йому речі шукати… Бо нічого в сьогоднішньому настрої чи поведінці цього амбала не відповідала вчорашнім побоюванням?

 Чи може через те, як він відповів, коли вона чесно визнала:

– Знаєш, їсти краще таки у неї, ти… не памʼятаєш, мабуть, але мої кухарські здібності – на нулі, – повідомила зі звичною самоіронією, не скориставшись можливістю зізнатися.

 Але чоловік якби взагалі через те не засумував, хоча поглянув дуже уважно.

– Чи то біда, ельф? — хмикнув. – Я на обох можу яєчню приготувати. Навіть омлет, якщо замовиш. Чомусь є така тверда впевненість, – підморгнув до того ж клацнувши пальцями.

 У неї сироти по тілу від нього бігли! І на мить замислилася, як він може памʼятати те. Але думки закрутило вихром…

 По-перше, від цього дурного, але такого милого прізвиська “ельф”, а по-друге… Він мало того, що каву їй приготував, а й сніданок не гребував на себе взяти?

 Чого їй раніше такі не зустрічалися? Хоча і не парилася ж ніколи з такого. Чи це домашні клопоти її ерогенною зоною раптом стали? Бо таки цей чоловік цілий ранок її турбує… І зовсім не як набридлива проблема. О, ні! Цілком інакше!

І ось тепер вони біля позашляховика стоять. У нього ключ, який вона йому з піджака вийняла. Телефон… про це не нагадувала поки що.

– Що ж, давай до двору і там запаркуємо? Ворота ж відкриваються в тебе, ельф? – перервав її напружені думки чоловік. Але поглядав при цьому якось дивно. Ніби прям вишукуючи щось всередині думок Анжели.

 – Давай, – плечима пересмикнула.

 Анжелі теж не потрібно було, щоб перед відділенням чуже авто стовбичило. Ну а біля хати… легенду вже ж придумала.

– Зараз тільки подивлюсь, що там у багажнику, наче на задньому сидінні сумки нема, – посміхнувся Валера. – Сідай і заводь, відігрієшся – він віддав їй ключ та махнув на пасажирські дверцята, наче вона могла встигнути промерзнути за цю недовгу прогулянку. Але ж хм… приємно все одно.

 І якби тривожно на душі від того всього не було, Анжела таки сіла, кинувши ключа у відсік, натиснула на кнопку, випросталася…