2

 Тільки вже біля власного ґанку, ледь не перевернувши ту кляту тачку і цього амбала двічі, бо в неї від воріт йшов підйом уверх, Анжелі стукнуло у голову, що можна було все куди легше зробити. Чому вона не викликала швидку?! Бо що ж простіше? Прийшов чоловік, зголосився їй допомогти, коли генератор заглухнув. Послизнувся, впав і знепритомнів. Вона в чому винна?

 Тим більше все майже так і було. А про те, що не встигнувши зайти, цей амбал в неї гроші став вимагати, заявивши: “Давай готівку!”, та ще й озброєний же – можна й промовчати. Ніякого пістолета Анжела не бачила, нема їй чого робити – до всяких чоловіків приглядатися!

 Але гарантія, що швидка в таку погоду на хутір добереться, ще й у Святвечір – не дуже то і є. Або на те пів ночі може піти, бо напередодні лили дощі й в першому селі по дорозі розмило набережну над Дніпром, нанесло глини, а тепер ледь підмерзло зверху. Могли й не проїхати, там трактор чекали, щоб трохи розгріб.

 Коротше, вона, звісно, піддалася паніці, і утворила якусь дичину… Але ж не везти його назад? Вже й так відчуття, ніби зараз відваляться і руки, і ноги. 

 Матінко! Та їй двадцять сім, а вона гірше за стару Параску хекає, що живе у куточку, наприкінці вулиці. Міг цей телепень совість мати та жерти менше, щоб легшим бути?!

 Хоча, варто таки визнати, що коли вона його затаскувала у тачку за допомогою ще однієї робочої таці та коробок – жиром під цим костюмом і не пахло. Суцільні мʼязи… Мабуть, не дивно, враховуючи небезпечне життя, яке він веде…

 От тут чомусь накрило таким переляком! А що він з нею зробить, коли до тями прийде? Може, викинути десь на узбіччі – не така вже й погана ідея? А там, отямиться і сам з її життя зникне…

 Ідея видалася дуже заманливою. Але саме в цю мить, коли вона ледь не розвернула тачку, Анжелі здалося, що у сусідів у дворі щось гупнуло… Святий боже! Вона потім і собі не змогла пояснити, як і коли встигла залетіти на ґанок, відчинити двері та затягти цього амбала у сіні. Здається, гепнувши його ще раз головою об одвірок…

 Ну, не навмисно ж! Та й не дуже сильно ніби приклала. І, взагалі, в нього голова міцна, має й не таке витримати!

 Привалилася до вхідних дверей зсередини, переводячи подих: руки-ноги трусяться, кожен мʼяз тремтить, у скронях кров пульсує… До речі! Згадала. Рухнула на коліна біля чоловіка, чи не вперше підсвітивши собі ліхтариком телефону, бо нарешті ж за стінами від усіх сховалася.

 Кров запеклася, але нова не йшла. Так, вже добре.

– Молодець, – поплескала вона його по плечу, наче зі схваленням. І тяжким подихом здула своє волосся з обличчя. – Нам останній ривок лишився. Тримайся.

 Бо таки їм ще треба було перебратися до основних кімнат з сіней, де не дуже то й топилося, до речі. Ще пневмонію підхопить, не дай боже, на самій же підлозі валяється.

 Тож Анжела змусила себе підхопитися та відчинити внутрішні двері. На неї відразу блаженним теплом пахнуло, а на руки у ту ж мить плигнув Мурко, ледь її саму з ніг не збивши та оглушаючи муркотінням, за що й отримав таке прізвисько. 

– Ой! – хитнуло.

 Ото було б смішно – разом з амбалом би валялися, якби вона на нього гепнулася! Ясна річ, коту на темряву все одно, орієнтується, а вона ледь встояла на ногах. Здається, ще й чоловіку на ногу наступила трохи… Ну вибач, що ще сказати. Оце вже дійсно не свідомо.

– Мурчик! Ти ж бачиш, що мені й так не солодко! – шикнула на кота, який все ж був малим та ще буянив, немов підліток. Скучив за довгий день на самоті. – Потерпи трохи, у нас… гість, – ще раз тяжко вдихнула, гладячи мʼяку шорстку і намагаючись зібратись з силами, щоб прикинути, як цього велетня до хати затягти.

  Витягти цього велетня на ліжко виявилось геть не просто! Чесно кажучи, Анжела навіть почала поважати себе! От яка вона сильна, виявляється! Не дарма у зал довго ходила, навчилась важкі речі підіймати. Бо раніше ж теж і тюки тканин таскала, і посилки на відправку, все сама, – необхідність.

 Ото і тут у пригоді стало… Підняла. Ну як… Принаймні, частинами. І за допомогою важеля… Довелося і сюди ту кляту тачку затягнути! Тепер підлога брудна… Але то таке, все ж “завантажила” цього амбала. Впоралася, най і ледь сама не зомліла.

 Мабуть, на фоні стресу та викиду кортизолу, як-то кажуть. 

 Та тільки зараз відчуття, наче ось-ось здохне поруч з цим самим амбалом! Аж захекалася наново. Як мінімум, впаде і не встане до ранку. До речі… не така вже й погана ідея! 

 Хоча, звісно, нічого схожого вона не зробить. Не дурна ж! Тільки на хвилинку присяде, дух переведе. Бо носиться по хаті, немов навіжена, навіть коту їсти встигла дати, бо свій же Мурчик, шкода, не те що цього велетня! А з нього до речі чоботи стягнула, щоб їй тут ліжко не бруднив, і піджак… хоча той вже навряд врятувати вийде. Де вона у селі тямущу хімчистку знайде?

 Глянула знов на зосередження власних страждань сьогодні – от чого бе це вона тут лежала, на його місці?! Підйом і геть по своїх важливих справах! Так ні! Їй, Анжелі, тут зжирай себе від переживань! Мінус пʼять років життя сьогодні точно! Хіба хоч комусь підуть на користь ось такі тривоги?

 Халепа!

 Але від втоми вже реально ноги підламуються. І ліжко манить все більше. Тільки б хвилинку…

 Вона стягнула через голову светр, вже вологий від поту – бррр, неприємно і гидко! Та й холодить. Втомлено кинула той на підлогу і, лишившись в одній майці та штанах, тяжко опустилася на край ліжка. Свого та єдиного тут, варто зазначити! А його хтось так нахабно зайняв!

 Бо ця проблема на її голову вимахала такого зросту, що на ті дві тахти, які ще малися у будинку,  Анжела зуміла б вкласти чоловіка хіба що склавши вдвоє! 

 Та ось біда – він не скидався на того, хто мав йога-розтяжку. Усі ці мʼязи… навіть при світлі блогерської лампи, яку для освітлення тепер використовувала, коли електрику вимикали, – справляли враження, проте не натякали на гнучкість.