Тачка, бабці, два столи

1

 Катастрофа!..

 Це була повна катастрофа та жерсть! Ситуація, з якою Анжела взагалі не уявляла, що робити!

 Вечір двадцять четвертого грудня. Хутір між трьох сіл. Повна темрява у поштовому відділені, куди навряд хтось посунеться у найближчу добу, бо таки ж вихідні. Задня кімната, що використовувалася, як склад, розчахнуті двері на задній двір, сморід бензину, що розлився навколо. І величезний чоловік без тями на підлозі біля її ніг з розсіченою скронею… 

 Максимальної безглуздості всьому надавали веселі різдвяні мелодії, що так і лунали у темряві з портативної колонки на все приміщення.

 Залишилося тільки сірник підпалити та влаштувати тут справжній різдвяний вибух. Повний “джингл-белс”!

 “О, ні! А це ще що?!”, – вона навела на його обличчя ліхтарик свого смартфона: по вилиці чоловіка почав стікати тонкий струмок крові... 

 Капець! А якщо Анжела цього велетня вбила?!

 Вона його вже й по щоках похляпала, і потрясла за плече, та чоловік не реагував. 

 Не те щоб вона щось таке планувала! І близько ні! Сьогодні мав бути звичайний передсвятковий робочий день. А вийшло… якесь безглуздя!

 Це найгірший прийдешній Новий рік у її житті! Найгірший, навіть враховуючи загальні обставини. І що Анжелі тепер з цим амбалом робити? Особливо враховуючи те, що він ще й бандит?!.. Бо в кого б ще з-під руки у кобурі пістолет стирчав зараз?! Бо видно ж, що не військовий! От знала б, не дозволила б сюди зайти!

 Хоча… а заборонила як би?

 В голові ніби дзвін гуде! Матінко рідна! А якщо за нього ще мститися хтось зʼявиться? Шукати будуть?

 Що робити?! Від переляку взагалі не могла діяти адекватно!

 Треба заспокоїтися. Вдих-видих.

 Тільки, дідько! Взагалі не допомагає! Руки тремтять, світло ліхтарика трясеться, немов навіжений сонячний зайчик, а дихання таке надсадне, що самій Анжелі закладає вуха! І всю бʼє гарячка, бо лячно дико! А приспів зі “Щедрика”, най і англійською, аж ніяк не допомагає заспокоїтися, хай йому грець! Це стакато, що наростало басами, лише підвищує нерв!

 Дарма вона рок-версію у свій плей-лист завантажила.

 Його треба сховати! Оцього амбала. Так. Треба. Перевірити зараз стан і кудись вивезти, бо ще бензином надихається і точно гикнеться, а їй що тоді робити? Вивезти. А потім вже роздивитися, що там з головою, може, якось перевʼязати чи перекисом протерти, раптом допоможе… 

 О! Оце вже який-не-який план. Непогано. Але треба зібратися. Відчула майже впевненість і задоволення собою.

 Але як його звідси витягти? Бо точно не діло, щоб в Анжели у відділені таке тіло валялося! А як хто все ж зайде?!

 Та й бензин треба хоч трохи прибрати, вже й заради себе, бо смердить – страшне. І посилки тхнути будуть.

 Проте існувала інша проблема: чоловік скидався кілограм на девʼяносто. А може й менше, не вміла це визначати, але він НЕ був малим! Вона його з місця не зрушить. І не покликати ж нікого, бо звинуватять її бозна в чому! Хіба що…

 Анжела почала оглядатися, підсвічуючи собі телефоном: коробки, пакунки, у розчахнутих дверях стоїть генератор на таці. Точно! Тут погляд метнувся і наткнувся на іншу тачку, що стояла у самому кутку. Звичайна, садова, досі у картон запакована. Це хтось замовив, але так і не прийшов отримати, вже другий тиждень місце займала, а до Анжели ніяк вантажне авто не добиралося, щоб оформити повернення. Тачка…

 Звісно, треба ще туди якось його завантажити… Важіль якийсь, чи що... І до хати її два кілометри. Але ж світла немає у всьому селі, судячи з того, що вона досі у темряві. Тож і не помітить ніхто, як пощастить. Довезе до себе. А там по ситуації розбереться!

 Присіла навпочіпки поруч з головою чоловіка, намацала пульс на шиї – ніби сильно стукав. І все ж, як цього амбала у цю тачку засунути? Треба максимум сили прикласти!

 

 У всьому був винен генератор. Він заглухнув у самий негодящий момент…

 Нічого з сьогоднішнього ранку не віщувало їй такої біди. Ну, якщо винести за дужки весь цей рік. Але то ж не особисте, то по всім прокотилося. Сьогодні ж Анжела прокинулася з передчуттям свята, бо таки твердо вирішила відтепер святкувати Різдво саме двадцять пʼятого, а це означало, що нині – Святвечір.

 Ой, і хай пірʼя в роті поросте тому, хто згадає, що Анжела взагалі все життя стверджувала, ніби вона атеїстка і ніяке таке Різдво не святкувала ніколи. Вона почала геть нове життя! Ще влітку. Тож і відношення до свят треба змінювати. 

 Не те щоб це було її добровільним рішенням – кинути все, чого кілька років досягала, але… Ніхто Анжелу не питав. Отже, коли її бізнес з шиття та продажу сучасного жіночого одягу через Інстаграм-магазин провалився, а відносини розпалися… Лишилося не так і багато варіантів, враховуючи обставини у країні та відсутність заробітку. 

 Порахувавши, що життя в столиці їй нині зовсім не по кишені, морально не маючи сил витягнути ситуацію після розриву, Анжела зібрала речі, відмовилася від дуже гарної, геть інстаграмної орендованої квартири, та приїхала туди, куди клялася ніколи не приїздити – у рідне село.

 Так, так… Не те щоб дивина, сама то розуміла.

 Зараз таких історій – вагон та ще невеличкий причіп. Ну от і вона не стала оригінальною. З цього села вела свій родовід її родина. Та зараз залишилася лише стара бабця.

 Батьки ще у молодості почали працювати на фабриці у найближчому райцентрі, та й так і залишилися у цьому невеличкому місті, отримавши там квартиру багато років тому, хоча весь час приїжджали на городи до села та дітей таскали. Брат зараз служив. 

 Батьки звали Анжелу до себе. Та вона не була аж настільки екстремалкою. По-перше, вони ще коли вона в університеті на дизайн перевелась, передрікали дочці великий крах. “Бо то все якесь незрозуміле і хитке”. Ну, в принципі, не помилилися, але ж Анжела не була готова слухати про то двадцять чотири на сім. Та й жити з батьками у двадцять сім – надто сумнівне задоволення, навіть враховуючи те, що їй точно не довелося б готувати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше