Повний текст

TABULA RASA

Дмитро лежав на дивані і тупо глядів у вікно. По той бік шибки вже було темно – взимку день швидко вщухає. Чувся гуркіт авто за вікном, людські голоси, веселий сміх, проте по сей бік було тихо і теж темно. Останнім часом то стало звичкою для чоловіка: приходячи додому, перевдягнутися, лягти на ліжко і просто тупо глядіти у вікно. Ні про що не думати, не мріяти, не згадувати. Ніби медитація, з тою лише різницею, що жодного духовного очищення не відбувалося. Радше самопоглинання, самоколупання, депресія і цілковита апатія до навколишнього світу. Якось добра знайома Дмитра сказала йому, що це – не депресія, не апатія а саме фрустрація, і то нормально, у багатьох людей буває. Проте Дмитрові від того легше не стало – хрін за редьку не солодший.

Тож коли раптом задзвонив смартфон, Дмитро неабияк здивувався. Не те щоб йому ніколи ніхто не телефонував, але о такій порі турбували чоловіка вкрай рідко.

Він простягнув руку і навіть не дивлячись на номер, що висвітився на моніторі, одразу приклав апарат до вуха:   

– Алло?

– Привіт! Чим займаєшся?

Голос, що пролунав у слухавці, був до біса знайомий, ба більше – навіть викликав певну емоційну реакцію, яку Дмитро силою волі притлумив.

– Привіт! Нічим. Точніше, готуюсь до Різдва.

Насправді до Різдва він не готувався. Вже третій рік поспіль не ставив ялинки, не прикрашав квартиру, не чіпляв гірлянд. Умисне не створював для себе святкового настрою. Бо й справді: а навіщо? Кому те потрібно? Різдво для нього – звичайний робочий день. На Новий рік піде у гості до старих друзів з подарунками – відволічеться від сумних думок, розрадить самотину, можливо, його знову з кимось познайомлять. І хоча такі знайомства ніколи не призводили до серйозних і тривалих стосунків, проте напевно трохи розраджували, відволікали, дозволяли забути про те, що Дмитро – одинак. І саме цей дзвінок, що пролунав у телефоні, найбільше про це нагадав. Адже дзвонила колишнє Дмитрове кохання – блакитноока Христина, яку чоловік і досі кохав.

– Мені потрібна твоя допомога. – Христина одразу перейшла до справи.

– Невже? – Дмитро іронічно гмикнув, проте у темряві навряд чи хтось зміг би розгледіти його криву усмішку.

– У мене актор захворів. Нема кому грати святого Миколая.

– Співчуваю.

– Виручиш?

– Жартуєш! Я тим вже давно не займаюсь. Кваліфікацію втратив.

– Не чуди! Колишніх акторів не буває, ти ж знаєш. Виручай! У нас сьогодні десять замовлень. Вісім Миколаїв і два Діда Мороза. Не хочу втрачати постійних клієнтів. Сплачу 75 відсотків від виручки.

– Ого! Мабуть, самі лише віпи, коли ти така щедра?

– Ти хочеш мене образити чи допомогти? – голос Христини враз набрав холоду і Дмитро враз уявив, який вигляд у цю мить має її вродливе обличчя: блакитні очі сердито палахкотять, личко набурмосилось, щоки порожевіли.

Чоловікові дуже хотілося її позлити, покпити, добряче розсердити, аби хоч трохи втамувати давній душевний біль, проте щось дуже схоже на приязнь виступило солодкими краплями на його серці. Дмитро важко зітхнув:

– Гаразд. Допоможу. То коли на тебе чекати?

– Я вже біля твого під'їзду...

***

Христина і справді чекала під під’їздом будинку, в якому жив Дмитро. Колись вони працювали разом, в одному театрі. Дмитро – актором, а Христина – адміністратором. У них були серйозні стосунки і вже йшлося до весілля, коли Дмитрові раптом перейшов дорогу один місцевий бізнесмен. Задурив голову Христині, закидав дорогими подарунками, від чого серце дівчини розтануло і вона кинула Дмитра. Удар був болячий і підступний, і до того вразив парубка, що йому довелося покинути театр. Не міг і надалі залишатися під одним дахом зі зрадливою коханою, волів бути якомога далі від неї. І хоча колеги всіляко відмовляли від легковажного вчинку, переконували, що він не має права заривати власний талант у землю, але Дмитро різко і назавжди змінив життя. Проміняв софіти великої сцени на фари міського таксі. А про театр коли і згадував, то лише тоді, коли підвозив когось із клієнтів до будівлі храму муз  чи забирав звідти. Найважче було перший рік: часто снилася сцена, ролі, які грав Дмитро, колеги. Та з часом усе те траплялося рідше і рідше, від чого здавалось, що кайдани мистецтва стають все легшими й невагомішими.

Христина незабаром теж пішла з театру. Завдяки своєму чоловікові, який став її спонсором, відкрила агенцію з надання різних творчих послуг: організовувала весілля та святкування днів народження, різдвяні свята та інші урочисті заходи. Вона і справді знайшла себе у цьому, а про колишню роботу адміністратором театру якщо і згадувала, то лише як такий собі трамплін до особистого розвитку. І от сьогодні її доля несподівано звела з Дмитром. І хоч як вона не хотіла звертатися до нього по допомогу, але заради успішного бізнесу мала зневажити особистими почуттями. Дмитро залишався останнім у її довгому списку акторів, хто і справді міг якісно і щиро перевтілитися у святого Миколая. Залишалося лише сподіватися на те, що його вдасться умовити.

Дмитро вийшов з будинку за десять хвилин. Був неговірким і увесь час дивився у вікно, поки вони їхали на перший виклик. Рухались мікроавтобусом, що був наповнений коробками з подарунками, костюмами та фруктами. Аромат мандаринів наповнював салон і створював відповідний новорічний настрій. Окрім Дмитра, Христина та водія, у салоні сиділо ще троє людей: дві молодиці, одна з яких була у костюмі Снігуроньки, та середнього віку дебелий чоловік у костюмі Діда Мороза. Було очевидно, що ці їхали на замовлення до якихось кацапів родом з Донбасу або старперів, котрі й досі ностальгують за СРСР. Для самого Дмитра було приготовлено чудовий костюм святого Миколая, який висів на гачку позаду молодиці – напевно адміністраторки.