20

Я заледве ковтала повітря, аби не померти. Жар тіла Райлі змушував мене судомно смикати пальці і я нахилила голову, аби нарешті обірвати контакт з його зеленими очима.

-Насправді, я прийшла щоб подякувати.-відповіла я і Хантер зробив останню затяжку цигарки, а потім кинув її на сходи.

Його рука піднялась до моєї шиї і обережно торкнулась горловини білої кофти.

Він відтягнув тканину трохи вбік і нахилив голову до місця, де був синець - відбиток його губ. Лишив там легенький поцілунок, від якого мене пробрало тремтіння.

-За що?-видихнув Райлі і цигарковий дим опалив мені шию. Мурахи холодком пробігли по моїй спині і я шумно видихнула, стримуючи стогін.

-Це ти прибрав столик.-прошепотіла я, прикривши очі.-Навіщо?

Райлі відпустив тканину моєї кофтинки і завів руку в моє волосся. Просто за вухом. Так, що його великий палець погладжував мені щоку.

Він роздивлявся мене так, ніби вперше бачив. Опалював очима кожен міліметр мого обличчя та шиї.

-Та з багатьох причин.-майже пошепки відповів Райлі, а тоді схилився нижче - до мого вуха.-Основна звичайно ти.

Що це означало? Я не знаю. Не могла спитати. Мій язик не рухався в роті. Аромат табака і ванілі заволодів моїм простіром і я нарешті розкрила очі, стикаючись з пронизливим зеленим поглядом. Від нього все тіло скручувалось і нило.

Це здавалось тортурою - бути поряд і водночас так далеко. Відчувати його тіло, але знати, що завтра він зробить вигляд, ніби нічого не було.

-Лукас розповів? Не зміг стримати язика за зубами?-запитав Хантер, повертаючи мене своїм голосом до реальності. Та це не звучало як запитання. Скоріше твердження.

-Так.-тихо відповіла я.-Ти не хотів щоб я дізналась? Чому?

Це було для мене незрозумілим. Він робив це заради мене, але не хотів щоб я знала. Це не логічно.

-Бо я не лицар в обладунках.-прошепотів хлопець і його губи опинились в небезпечній близькості. Серце затріпотіло і все що я могла робити - ковтати повітря і дивитись на його вуста.

-Але ж ти так поводишся.-заперечила я і Райлі всміхнувся.

-Коли ти дізнаєшся, що я відірвав тому придурку Тоні руки, теж так вважатимеш?

Мене ніби облили холодною водою.

-Що?-звела брови я.

-Я питаю: чому він тебе торкається?-гаркнув у відповідь Райлі. Мʼязи на його руках, що ховались під тату, грали.

-Бо ми друзі. Ти теж мій друг і теж торкаєшся.-прошепотіла я і Хантер миттю відірвав руку від моєї щоки. Я не встигла за цим засумувать, тому що він перемістив її мені на поперек і жорстко смикнув. Так, що я вліпилась в його груди.

-Я не маю наміру бути твоїм другом, Бембі.-з таким самим гарчанням, відповів Хантер.

За мить відбулось щось неймовірне.

Його палкі солодкі губи накрили мої і я буквально обмʼякла в руках брюнета. Якби він мене не тримав, я б просто впала, тому довелось схопитись за футболку на його грудях. Ще крок вперед і ми буквально втислись один в одного.

Сподіваюсь він не чув шалений ритм мого серця від такої близькості...

Його рука стисла мою талію і він відірвав лікоть від дверей. Торкнувся рукою моєї щоки і змусив підняти голову вище.

Різниця в рості сильно помічалась. Райлі доводилось схилятись до мене, тож я слухняно підняла голову вище.

Його язик палко сплітався з моїм і внизу живота щось солодко скрутилось. Я не могла встояти на місці. Потяглась руками вище, аби торкнутись його шиї. Легенько провела по ній нігтями, не витримуючи напруги і Хантер загарчав. Чисто по чоловічому.

Його поцілунок став глибшим, владним. Він тягнув мене вверх, тому довелось піднятись на носочки. Ще трохи і я б зависла в повітрі від його натиску.

Та нас перервали. Жорстко і дуже нахабно, бо мій телефон задзвенів.

Райлі відірвався від мене, дозволивши встати на ноги і я хитнулась. Його затуманені очі горіли полумʼям. Я дістала з кишені кофти телефон, облизуючи губи. Вони були солодкі від його поцілунку, гарячі і набряклі.

На екрані був той самий номер, який не давав спокою мені з самого ранку.

Я звела брови.

-Хто це?-стискаючи руки в мене на стегнах, спитав Райлі і я замʼялась.

-Це...-не знала, що вигадати.-Та не важливо.-після довгої паузи відповіла я і Хантер схилив голову на бік, очевидно не довіряючи моїм словам.

Я скинула дзвінок і подивилась на нього, та не встигла нічого сказати, бо між нами пролунав характерний для повідомлення звук.

Знову він...

Мої руки затремтіли і я спромоглась лише виплутатись з обіймів Хантера і спуститись по сходам нижче.

-Не кажи, що в тебе хтось є, гаразд? Бо я можу наробити дурниць.-почувся позаду голос Хантера і я поглянула на нього. Він досі стояв біля дверей чорного входу, засунувши руки в кишені чорних спортивних штанів.

-Ні, немає.-відповіла я і відкрила повідомлення.

«Я однаково спаскуджу тобі життя, хвойда.»

Мене сіпнуло.

Полумʼя охопило мої легені і я більше не була спроможна дихати.

Важка рука лягла мені на талію і я в ту ж секунду вимкнула екран телефону. Хантер розвернув мене до себе, а потім схожим рухом штовхнув камʼяного виступу на сходах. Він сягав мені до поясу і слугував опорою для перил, які певно так і не доробили.

Мить, і я сиджу на ньому, а Райлі торкається пальцями моїх колін. З силою їх розсовує і стає поміж моїх ніг.

-Хто це?-знову запитує він, проїхавшись долонями по моїх ногах, вверх до талії.-Тебе аж смикнуло.

-Просто помилились номером.-безсоромно брешу я і Райлі починає грати жувалками.

-Ти погана брехуха, Бембі.-зтишивши голос, каже брюнет і тягнеться рукою до мобільного. Я швидко реагую і ховаю телефон за спиною.

-Особистий простір!-вигукую я і Хантер звужує очі, а потім нахиляється до моїх губ.

-Легенький абʼюз.-каже він і моїм тілом біжить жар.

Я згадую його слова в ту ніч, коли ми зустрілись в лісі, біля столу.

Поряд зі мною у тебе нема особистого простіру. Легенький абʼюз.