18

Лукас досі мені не відповідав на вранішні повідомлення. Не знаю куди він зник, та я хотіла з ним побачитись. Через усі події минулих двох тижніа, ми поводились ніби запеклі вороги, а не брат і сестра. Тому, я вирішила, що однаково з ним побачусь.

Дійшовши до потрібних дверей, я сильно в них постукала, та ніхто мені не відкрив. Повторила спробу і почула знайомий голос.

-Бляха, йдіть до біса, хлопці!

Двері різко відчинились і на губах Райлі зʼявилась посмішка.

Боляче. Перед очима досі стояла картина його поцілунку з Еммою на стадіоні, тому я просто відвела погляд.

Я запала на нього як мале дівчисько після одного поцілунку. А правда була в тому, що він просто наглядає за мною. Як от сьогодні на стадіоні. Він просто контролював, чи не порушив Тоні табу. От і все.

Той поцілунок нічого не означав, тому не варто було на ньому зациклюватись. Він певно щодня отак з кимсь цілується. Варто лише порахувати скільки дівчат щодня намагаються привернути його увагу, аби зрозуміти що все це не серйозно.

Але хай там як... Я змушувала себе вірити в те, що мені гидко від одного його погляду. Та серце зрадницьки билось об мої груди.

-Де Лукас?-запитала я та мій голос не був таким чітким і впевненим, як саме запитання. Райлі сперся плечем на дверну коробку. Він був одягнений в сіру затерту футболку, яка висіла на ньому, ніби він носив її вже кілька років і спортивкі чорного кольору.

-Не роби це знову.-всміхнувся хлопець. Він натякав на нашу першу зустріч, коли я зустріла цого, але шукала брата.

-Де Лукас?-знову повторила я і Хантер визирнув в коридор, пробігши очима по обом сторонам. Не знаю що він шукав, бо жодного студента тут не було. І лише за мить до того, як він затягнув мене в кімнату я зрозуміла, що він перевіряв чи ніхто нас не помітив.

Двері зачинились і замок клацнув так гучно, що навіть перебив звук стуку мого серця.

-Що ти робиш?-гаркнула я, коли Райлі силоміць притиснув мене до дверей вагою свого тіла. Це входило в погану звичку.

-Ну ти ж хочеш дізнатись де твій брат.-підняв кутик губ Райлі і я зрозуміла, що зараз він проситиме чогось взамін.

-Я більше не граю в ці ігри, Хантер. Відпусти мене.-відповіла я і спробувала відштовхнути хлопця. Він звів брови і склав руки над моєю головою, спершись ними на двері.

-Та досить ображатись, Бембі.

-За що? За те що допитувався про мої синці? Ти ж просто наглядаєш за мною, бо знаєш про нещасний випадок, чи не так?-вибухнула я. Його зелені очі здавались темнішими ніж зазвичай.

-Не зви це нещасним випадком.-знову гаркнув він.-І я не наглядаю за тобою, зрозуміло?

До біса. Я хотіла піти. Хотіла втекти від аромату табака і ванілі, який тягнувся від мужнього тіла Хантера. Хотіла сховатись у своїй кімнаті від його проникливого погляду і не відчувати як тремтять мої пальці.

-Я просто хотів переконатись, що з тобою все гаразд.-раптом знову заговорив Райлі і я важко видихнула.

-Дізнатись чи зі мною все гаразд...-повторила я.-Щоб потім піти до Емми?-вирвалось з моїх вуст. Райлі хихотнув.

-Я не ходив до неї, Бембі.-з усмішкою відповів хлопець і опустив ніс до моєї шиї, провівши ним знизу вгору і зупинившись біля вуха.-Я ж відмазувався перед Лукасом.

Мені перехопило подих. Я така дурна? Чи він бреше?

-Та без різниці.-пирснула я.-Вранці ти цілувався з нею на стадіоні.-відповіла я і він знову хихотнув.

-А ти хотіла, щоб я цілувався з тобою?-прошепотів він і торкнувся губами мого вуха.

-Ні.-відрізала я.

-Не бреши.

-Якби ти не пішла, то помітила б, що ми не цілувались.-просто мені в губи відповів хлопець і я ледь не згоріла від бажання торкнутись їх.

Я не встигла задуматись над його питанням, бо дверна ручка смикнулась. Веселий сміх по той бік змусив нас з Райлі відскочити один від одного ніби ошпарених.

Райлі приклав палець до своїх губ і за мить вже був у своїй кімнаті. Я розгублено пробігла очима по вітальні, зауваживши, що тут надто брудно, і швидко всілась на диван.

-Всеодно вона краща ніж Бек.-сміявся Ділан, зайшовши в кімнату.-Єво?-здивувався він.

Слідом зайшов Лукас і втупився в мене поглядом.

-Я хочу поговорити з тобою.-відповіла я, на німе запитання брата і він кивнув.

-Ходімо.

Лукас простягнув мені руку і я взялась за неї, помітивши, що його губа сильно розпухла. В тьмяному світлі я не могла його роздивитись добре, але коли ми пройшли до його кімнати і зникли за дверима, лишаючи Ділана у вітальні самого, я побачила. Побачила синець на вилиці.

-Довго чекаєш?-запитав брат, зтягуючи футболку біля шафи.

-Хвилин десять.-відповіла я, придивляючись до його обличчя.-Райлі впустив мене.

Брат кивнув. Дістав одну з численних кольорових футболок і замінив нею попередню.

-Слухай, Єво. Я теж хотів поговорити. Я знаю, ти шокована усім, що тут побачила, проте...

Я не дала йому закінчити.

-Лукас, що з твоїм обличчям?

Мені знадобилось багато сил, аби встояти на місці і не торкнутись його вилиці своїми пальцями.

Брат потер долонями обличчя і похнюпив голову.

-Забий. Трохи поштовхались з одним знайо...-я не дозволила йому закінчити.

-З Райлі.

Брат підняв на мене погляд і я склала руки на грудях.

-Я не дурепа, Лукас. Що між вами сталось?

-А ти не здогадуєшся?-гаркнув брат і я сіпнулась. Його голос змінився на гарчання, а це лякало мене.-Він прибрав столик вигнанців минулої ночі. Зробив мені таку послугу.

-Що?-не зрозуміла я, але Лукас вже лютував.

-Він вирішив ніби може втрутитись у все це. Я б і так забрав тебе з того столику, але він вирішив проблему по іншому. Просто прибрав його, чим поставив під сумнів мій авторитет.-гаркнув брат, махнувши рукою.-Але це вперше і востаннє. Якщо він ще раз порушить правила, які я встановив, йому буде не солодко.

Мене сіпнуло.

Хантер вже порушив. Порушив табу. Порушує його щодня.

Але це не головне...

Райлі прибрав столик. Одразу після нашої розмови в лісі. Він зробив це, щоб я там не сиділа. Він казав, що не хоче цих правил - не хоче бути королем. А тоді прикривався Еммою, щоб пояснити де він був вночі. Щоб Лукас не дізнався що це він.