15

Заняття закінчилися, в коридорах зовсім порожньо, тож я збираюся піти на вулицю і дочекатися, поки Тоні подасть свою заявку до футбольного клубу, щоб дізнатися про його успіх першою. Він говорив про це цілий день, тож я впевнена, що його настрій покращився після тих знущань за столом вигнанців.

Вчора я не знаходила собі місця, ломаючи голову над тим, хто його міг прибрати. Питала в Еббі, та вона лише тисла плечима. Казала, що це хтось навіжений.

Та яким би він навіженим не був, я йому вдячна.

Я беру в шафці пару зошитів, розраховуючи, що встигну зробити домашнє завдання, поки чекатиму Тоні. Закриваючи шафку, повертаюсь на сто двадцять градусів і несподівано в когось врізаюсь, відразу відстрибуючи назад і плутаючись у своїх ногах. Починаю падати, але хтось хапає мене за руку та тягне на себе. Я не встигаю схаменутися, як уже стою рівно на ногах.

-Ой, дякую.-белькочу я, піднімаючи погляд на високого хлопця. Впізнаю ці зелені очі і фиркаю, а його губи вигинаються в дивній усмішці. Брова Райлі розбита. Кров сочиться, стікаючи тоненькою лінією по скроні. Навколо рани свіжоутворений синець, на якому застигають мої очі. Ні, звичайно ж це рана не від того, що я в нього врізалася, я всього йому по плече, мабуть по ньому хтось добре проїхався.

-Спеціально стрибала в обійми?-питає Хантер.

Мене ніби молотком ударяють по голові і я невдоволено хмурю брови, роблячи крок назад.

-Що?-перепитую я і у відповідь хлопець робить крок на мене, знову скорочуючи відстань між нами.-Може тобі треба в медпункт?-запитую я, аби уникнути його відповіді на моє ж питання.

-Ні, вистачить тільки пластиру чи серветки. У тебе не знайдеться?-так само нахабно посміхається хлопець і секунду подумавши, я киваю.

-Зараз.

Відкривши маленьку кишеню свого чорного портфелика, я швидко там намацую і дістаю сухі серветки і два пластири, простягаючи хлопцю в долоні. Він дивно дивиться на мене, а потім сує руки в кишені.

Я піднімаю брови в здивуванні. Він попросив пластир і не бере його.

-Може допоможеш? Мені не видно без дзеркала.-каже хлопець і я закочую очі, але все ж таки мовчки одягаю портфель і дістаю з пачки суху серветку.-Ти сердишся?

-Так.-відповідаю я.

-Як мені не сердитись, коли ти знав про «нещасний випадок» і нічого не сказав?-починаю я.

Цілував мене, а потім Емму?-цього не кажу...

-Нещасний випадок?-гарчить Райлі і хапає мене за лікоть, підтягуючи до себе.-Якийсь виродок вирішив, що може торкнутися тебе там, де не дозволено. Ти звеш це нещасним випадком?

-Я сама винна. Не треба було пити і так відкрито вдягатись.-опускаю голову я, згадуючи той випадок на вечірці.

Я вже казала, що тоді бунтувала через відʼїзд до Барселони, тож...

-Хто навʼязав тобі цю думку?-гарчить Хантер.

-Всі так кажуть.-тисну плечима я.

-На цвинтарі я бачив тебе в коротких шортах. В мене слина текла від бажання торкнутись твоїх оголених ніжок, але я це не зробив. А ще я бачив тебе напів оголеною, але ж не зробив нічого, що тобі б не хотілось. То як вважаєш, ти спровокувала чи може той виродок просто хворий на голову?-прогарчав Райлі і по моєму тілу пробігли мурахи.

Я перестала дихати ще після згадки про те, як він обіймав мене на цвинтарі.

-Байдуже.-відповідаю я.

Мені не хочеться вдаватись в подробиці і розповідати, що він вже сповна отримав і що...

Та до біса.

-Припини.-каже Хантер, але я досі мовчу.-Знаєш чому в твій перший день я виплюнув на тебе чай?

Це схоже на те, що він заговорює мені зуби, перевівши тему, але я ведусь.

-Чому?

Хлопець уважно стежить за моїми діями. Як я дістаю серветку і тягнуся до його обличчя, щоб витерти кров. На це йде деякий час, а потім я сую пачку в кишеню, а брудну серветку наказую йому тримати.

-Ти хоч памʼятаєш як їла ту кляту полуницю?-шепоче він.

Мої щоки палають, а серце ладне розірватись.

Я згадую ту дійсно кляту полуницю, яку вимастила у вершках і відкусила, якраз у той момент, коли Хантер виплюнув на мене чай.

-Це було надто сексуально, щоб я міг це витримати.

Я не знаю, що відповісти, тому прочищаю горло і намагаюсь перевести тему розмови.

-Що з тобою трапилося?-запитую я.

-Нічого.-уникає відповіді Райлі.

-Не схоже.-хмикаю я і відриваю пластир від зв'язки. Другий сую в кишеню до серветок, а той, що залишився в руці, відокремлюю від захисної плівки, яка летить на підлогу і акуратно клею його трохи вище брови, просто на рану.

-Дякую.-відповідає хлопець і я відходжу на крок назад.-Бембі.

-Нема за що.-сухо відповідаю я, розвертаючись і прямуючи до виходу, та Райлі перехоплює мене, потягнувши за руку назад. Я влипаю спиною в шафки, а хлопець нависає наді мною, сперши руку над моєю головою.

-Чому ти досі не в гуртожитку?

-Тебе це не обходить.-швидко відповідаю я і намагаюсь вирватись, та хлопець не дозволяє.-Відпусти, інакше Лукас дізнається, що ти вже не вперше мене торкаєшся.-погрожую я, та здається брюнета це не лякає.

-Зроби це.-раптом каже Райлі і я спантеличено дивлюсь йому в очі, не вірячи своїм вухам.

-Скажи йому. Скажи, що ми обіймались на вечірці, що я цілував тебе вночі за гуртожитком. Що був у твоїй кімнаті і бачив напів оголену.-він нахилився трохи ближче до мого вуха, опаляючи його своїм гарячим диханням. Від цього побігли мурахи по хребту і в ніс вдарив аромат табака й ванілі.-І додай що тобі це сподобалось.-прошепотів він.

Я смикнулась і вирвалась з його обіймів, швидко крокуючи вперед.

Мені не видно, залишився Хантер стояти або теж пішов, я навіть не чую кроків, але тільки-но виходжу на вулицю і зустрічаюся з сонцем, одразу про нього забуваю. Це ж Райлі, Єво! Не реагуй так на нього. Будь ласка...

Територія величезна, десь на трохи пожовклому від осені газоні помітно студентів. Одні щось читають, інші веселяться.

Я чую з боку футбольного поля жіночі крики та припускаю, що там займаються черлідерки.

Сонце затуляє маленьку хмарку і я невдоволено хмурю брови, нарешті сідаючи.