14

Я вкладала волосся біля дзеркала, коли в мою кімнату постукали.

-Так!-гукнула я, аби дати дозвіл гостю зайти. Двері відчинились і в кімнату залетіла Еббі. Вона виглядала занепокоєною і тримала дві абсолютно однакові кофтинки на вішаках. Одна була рожева, а інша темно синя.

-Єво, мені потрібна твоя термінова порада!-вигукнула вона, зачиняючи двері і обернулась до мене.

Я відклала гребінець і уважно на неї подивилась.

-Яка кофтинка мені пасує більше?-запитала дівчина і приклала рожеву до свого тіла.-Ця? Чи може ось ця?-вона поміняла їх місцями і уважно на мене подивилась.

-Еббі, тобі підходять обидві.-потисла плечима я.

-Від тебе нуль користі, Єво. Справжні подруги так не роблять.

Я закотила очі. Не вважаю нас кращими подругами, принаймні поки. Але я готова до цього йти.

-Рожева.-впевнено відповіла я.-Синя робить тебе непомітною.

Еббі запищала.

-Дякую!-вигукнула вона і кинулась до мене обійматись, та чомусь будучи за крок від мене зупинилась.-Що...-почала вона і раптом її обличчя осяяла посмішка.-Що ти приховуєш, Вальдес?

-Тобто?-не зрозуміла я і мене огорнула паніка. Еббі не могла помітити мої синці, бо я була в тій самій кофтинці, що і вчора. Тож я кинула погляд на себе через дзеркало і мене пробрало тремтіння. Як я не помітила цього раніше?

На моїй шиї красувався великий синій слід. Слід, від губ Райлі. Клеймо, яке він на мені лишив.

-Чорт...-прошепотіла я і Еббі кинула обидві свої кофтинки на стільчик, а сама вмостилась на ліжко.

-Я готова уважно слухати, Єво! Розкажи мені, хто насмілився порушути накладене Лукасом табу?

Мої щоки запалали, а очі розгублено поглянули на Еббі.

-Будь ласка, нікому не кажи.-благала я і сусідка засміялась.

-Ні! Не проси мене про це, якщо не розповіси усіх подробиць!-сміялась Еббі і я кинулась до своєї шафи. Мені терміново потрібно було знайти якусь водолазку і в паніці я ніяк не могла це зробити.

-Єво, розповідай!-тисла на мене Еббі і я нарешті знайшла в заваленій полиці підходящу чорну кофту. Я швидко натягла її і обернулась до Реверс.

-Слухай, я можу будь що тобі пообіцяти, тільки не проси мене розповідати про це.-благала я, кинувшись до дзеркала. На щастя кофта дуже вдало приховала мітку Райлі.

-Побачення з Лукасом.-одразу ж видала Еббі і я застогнала. Вибору не було.

-Гаразд!-вигукнула я.-Тільки нікому не кажи, я благаю тебе, Еббі!

Подруга встала з місця і зробила крок до мене, схопивши за плечі.

-Ти ж знаєш, що мені можна довіряти. Я досі мовчу про вечірку.

Подруга підморгнула мені і схопила зі стільця свої кофтинки.

-Дякую за допомогу і чекаю на побачення!-сміялась вона виходячи з моєї кімнати.

Це можна вважати шантажем?

За десять хвилин я вже стояла в кафетерії, тримаючи в руках свою тацю. Лукас та його хлопці сиділи за своїм столиком.

Мій телефон зрадницьки задзвонив в кишені жакета і я буквально на секунду відволіклась, аби вже звично для себе скинути виклик.

Знов повернула погляд до Лукаса. Мій брат виглядав злим. Він колупав виделкою спагетті, пропалюючи мене поглядом.

Ні, я не здамся!

Мовчки обернувшись, я двинулась до столику вигнанців, але... одразу ж завмерла.

Мій подив не можна було описати словами.

Столику не було.

Я тільки зараз зрозуміла, що в їдальні тихо. Чути лише перешіптування і цокотіння приборів об тарілки.

-Єво, йди сюди.-чітко сказав Лукас і студенти на якусь мить замовкли. Його наказовий тон змусив холодок охопити мій хребет.

Я послухалась. Мовчки пройшла до його столику, поставила тацю і сіла поруч.

-Що відбувається?-здивувалась я і Лукас уважно мене оглянув.

-Де ти була вчора ввечері? Я заходив до тебе, хотів поговорити.-почав Лукас.

Я обвела поглядом хлопців. Ділан з цікавістю спостерігав за нами, а Райлі мовчки щось гортав в своєму телефоні.

-Яяя....

Так, я ніяк не могла вигадати де могла бути відсутня.

-Ходила до своєї одногоупниці. Ми дивились фільм і їли солодощі.-нарешті вигадала я і помітила як на губах Райлі мелькнула посмішка. Він втратив самоконтроль лише на мить і в наступну секунду його обличчя знову прийняло байдужий вигляд.

-Тепер твоя черга відповідати на питання.-перевела стрілки я, доки брат не вигадав ще якесь питання, на яке в мене немає відповіді.

-Не знаю. Хтось прибрав столик.-відповів Лукас, дивлячись в твою тарілку.-Та байдуже. Я однаково не хочу аби ти там сиділа.

Мені стає легше на душі. Я не знаю хто цого прибрав, та дуже вдячна цій людині.

-А де сидітиме Тоні?-здивувалась я.

-Мені байдуже! Тільки не поряд з тобою! Чому він взагалі тебе так турбує?

Я закушую губу.

-Ми друзі.

-Сподіваюсь він теж так думає, інакше...-починає Лукас і я різко гарчу:

-Інакше?

На якусь мить ми обоє задумались, а потім Лукас відкинув виделку і повернув мій стілець до себе, щоб я могла дивитись йому в очі.

-Єво, це не жарт. Ти ще не розумієш, як в Детройді можуть знущатись. Я намагаюсь тебе від цього захистити, тож будь ласка, виконуй те що я тобі кажу.-тихо каже брат і я здивовано піднімаю брови.

-Лукас має рацію. Якщо він втратить авторитет серед студентів, вони можуть дізнати що з тобою сталось і почнуть цькувати, або навіть гірше...-раптом починає говорити Ділан і я завмираю.

-Що?-здається мій язик занімів і я більше не здатна говорити. Хапаю ротом повітря і переводжу погляд з Ділана на Лукаса і навпаки.-Ти знаєш?-дивуюсь я і брат прикриває очі.

-Єво, я знаю що тебе ледь не згвалтували в твоїй школі в Барселоні. Лукас мав розповісти про той нещасний випадок, аби ми погодились накласти на тебе табу.-дуже тихо каже Ділан.

-Не зви це нещасним випадком.-гарчить Райлі і в цей момент мене чомусь турбує інше.

-Ти знав?-вигукую я і підхоплююсь з місця, дивлячись на Райлі. Він повільно піднімає на мене очі. Лукас зводить брови, не розуміючи що відбувається, а Ділан відкидується на спинку стільчика. Я дурепа.-Тобто... ти теж знав?-викручуюсь я і Райлі нахиляє голову вбік.