12

Я вдивлялась в своє відображення в дзеркалі жіночого туалету, занурившись у свої думки.

Я була занепокоєна. Просто не впізнавала свого Лукаса. Не бачила більше того шіснадцятирічного хлопчика, якого памʼятала. Доброго і щирого. На його місці був впевнений і жорстокий чоловік.

Тепер йому було девʼятнадцять. Він виглядав дорослим, мужнім і мав в оточенні таких самих хлопців - Ділана та Райлі. Я не знала як зможу з ними впоратись. Як зможу змінити правила Детройду.

Взявши з полиці сумку, я вийшла з туалету і хтось одразу смикнув мене за лікоть та заштовхав мене назад в туалет.

-Що ти робиш, Бембі?-гарчав він, штовхаючи мене далі, в одну з кабінок.

-Відпусти!-вигукнула я до Райлі, відштовхуючи його і пручаючись. Та хлопець вхопив мене за запʼястки, силою потягнувши далі. Коли зачинився разом зі мною в одній з кабінок, відпустив. Я відкрила рот, аби щось сказати, але Хантер нахабно притис мені долоню до губ.

-Твій маленький ніс, який всюди лізе, мені вже набрид, Бембі.-почав він.-Я тебе попереджав, що в Детройді є певні правила і твій брат має репутацію, яку ти щойно підірвала. Тут повно діточок багатіїв, які цілодобово зачинені у двох корпусах. Їм потрібно якось розважатись. Лукас створив певну ієрархію в якій він - найвищий. І якщо він не надаватиме Детройду когось, над ким можна знущатись, знайдеться хтось сильнішій. Хтось, хто буде знущатися над ним або бляха над тобою!

Я відриваю його руку від свого рота і намагаюсь говорити рівно й впевнено.

-Над Лукасом знущались?-нарешті розумію я.

-Так. Так, він сидів за тим столом весь свій перший рік навчання. І я там теж сидів. І навіть Ділан. Бо люди хочуть видовищ. Тому зараз він так поводиться. Він має показувати, що більше ніхто не зможе посадити його за той стіл.

Я раптом уявляю свого брата, над яким знущались так само, як сьогодні над Тоні. Уявляю Райлі, що сидів поряд. Це не вкладається мені в голові. Такий сильний, брутальний хлопець в татуюваннях за столом вигнанців?...

-Але...-починаю я і ловлю погляд зелених очей Хантера. Мені перехоплює подих. Хребет огортає тепле відчуття мурашок і я не можу більше вимовити жодного слова, бо згадую сьогоднішній ранок.

Коли його тіло в такій близькості до мене - я в небезпеці.

Двері в туалет відчиняються і в нього зі сміхом заходять кілька дівчат. Райлі втомлено прикриває очі. Тепер ми не вийдемо звідси, доки вони не підуть.

-Вона мені теж не подобається.-каже якась з дівчат і інші сміються.

-Здається Лукас втрачає контроль над ситуацією.

-Так, схоже на те.

Я зводжу брови. Ось про що говорив Райлі.

-Донаван каже, що час обирати іншого короля.

-Кого?-ніби це якийсь абсурд питає одна з дівчат.

-Хантера, кого ж іще.

Я підводжу погляд на Райлі. Жоден мʼяз на його обличчі непорушний. Він піднімає голову, дивлячись в стелю і важко зітхає.

-Шкода, що минулого року він не захотів бути...-починає одна з дівчат і в цей момент її відволікає дзвінок телефона.-О, це Шон. Ходімо вже, він зачекався. Так, любий.

Дівчата виходять з туалету і ще хвилину ми стоїмо мовчки.

-Не захотів, що?-запитую я у Райлі і той відкриває двері кабінки.

-Ти запізнюєшся.-каже він і хоче вийти, але я хапаю його за футболку, щоб він зупинився, та це дає зворотній ефект. Райлі гучно зачиняє нас у кабінці і притискає мене до стінки так, що я ледь не падаю від його поштовху. Його лікоть спирається на плитку над моєю головою, а інша ховається в кишеню чорних вкорочених момів.

-Якщо ти б*ять не хочеш, щоб я тебе трахнув просто тут, то не зупиняй мене, Бембі, зрозуміло?-гарчить він і я давлюсь повітрям. Серце бʼється об мої груди. Я не можу відірвати очей від смарагдового погляду, що гіпнотизує мене.

Груди Хантера важко здіймаються, а жувалки грають.

-Зустрінемось після відбою.-відповітаю я і пролізши під його рукою, вилітаю з туалета повністю червона. Метелики в моєму животі помирають і знову оживають від однієї думки про розмальоване чорною фарбою тіло Райлі.

Про що ти думаєш, Єво?

*****

Будильник перевірив кімнати і тільки тоді я тихенько вийшла у вітальню. Сподіваюсь Райлі не передумав і ми все ж зустрінемось.

За сьогоднішній ранок багато чого прояснилось, але й зʼявилось купа нових питань.

Та мої плани руйнуються, бо я зустрічаю у вітальні Еббі.

-Куди ти йдеш?-запитує вона. Дівчина сидить на дивані, фарбуючи нігті червоним кольором. Мені нема чого відповісти.

Я незграбно ховаю руки в задні кармани світлих вільних джинс і тисну плечима.

-Нікуди.

Реверс піднімає одну брову і вказує кісточкою від лаку на мене.

-Ні, ти кудись йдеш.

Та мене рятує Емма, яка вривається у вітальню з коридору. Її обличчя випромінює зло, а волосся відкинуте назад.

-Агов, тихіше!-кричить їй Еббі, коли брюнетка гучно гепає дверима.

-Відвали.-кидає їй Емма і це вперше за два тижні перебування тут, я чую як вона говорить. Її голос різкий, а сама Емма здається готова вбити.

-Ти така зла, бо Хантер тобі відмовив?-сміється Еббі і брюнетка завмирає біля своїх дверей.

-Завались, Реверс, і не лізь не в свої справи!

Я сіпаюсь від холодного тону Емми.

-О, не роби з цього трагедію. Ніби Райлі вперше тебе динамить.-повертаючись до фарбування нігтів, каже Еббі і я тихенько прослизаю до виходу.

-Взагалі-то ми зустрічаємось, зрозуміло?-кидає їй Емма і десь в області серця мені стає боляче. Я хочу зупинитись і запитати чи це правда. Але навіщо мені це знати?

Скориставшись перепалкою сусідок, я вислизаю на поверх і тихенько спускаюсь сходами вниз, повертаючи у вже знайомий мені коридор.

Орієнтуючись на світло ліхтарика, я знаходжу двері і тихенько їх прочиняю.

На сходах чорного входу сидить знайома мені постать. Райлі в чорному худі з капюшоном на голові і в спортивних шортах такого ж кольору, а на ногах кросівки, які я бачу вже не вперше.

Він тримає між губ цигарку, розглядаючи щось в телефоні.