10

Вихідні минули, я гарно подумала над усіма запитаннями, які мала до Лукаса, тож в другий тиждень навчання я йшла впевнено.

Вилетівши з кімнати ніби вихор, я на секунду затримала погляд в дзеркалі. Спідниця досі здавалась мені надто короткою, а жакет безформим. Одна з моїх численних чорних кофтинок закривала руки, прозорі колготки - ноги, лише білі кросівки я замінила на чорні.

Доки Емма чи Еббі не почали випозвати зі своїх кімнат, я чкурнула в коридор, відкинувши розпущене волосся назад.

Ніч без сну в буквальному сенсі вижала з мене всі соки. Я почувалась втомленою, але рішучою. Мені кортіло побачити Лукаса і подивитись в його очі.

Досить уникати розмови з ним!

На щастя черга була не великою і в ній я чомусь не помітила жодного першокурсника.

Згадка про вечірку на цвинтарі оживила мою уяву. Що там відбувалось і яку роль відігравав мій брат? Можливо вчора теж хтось тонув у блювоті чи когось гвалтували?

Детройд більше не здавався мені надійним сховком. Тепер я всюди вбачала небезпеку.

Схопивши тацю і витримавши три довгих хвилини в черзі, я все ж взяла свій сніданок - млинці та йогурт і рішуче попрямувала за столик брата.

Телефон в кишені жакета задзвенів. Це починало набридати. Я знову відключилася. Як і завжди...

Лукас привітно вміхнувся мені, навіть не підозрюючи, що я багато чого дізналась. Ділан важко зітхнув, пробігши по мені поглядом і лише Райлі холодно кивнув.

-Привіт.-почала я, звертаючись до всіх.

-Гарно виглядаєш, Єва.-кинув мені Ділан і спіймав попереджувальний погляд Лукаса.

-Чула в пʼятницю була вечірка.-оголосила я, всівшись на вільне місце біля Лукаса і щойно слова злетіли з моїх вуст, чиясь нога легенько торкнулась моєї щиколотки. Навпроти сидів Хантер, та коли я на нього поглянула, він був зосереджений на своїй тарілці і навіть не подавав виду, що торкнувся мене під столом.

-Так.-якось невпевнено відповів Лукас і переглянувся з Діланом.

-Чому ти мені не сказав? Я чула ти її організовував.-з докором кинула я і змусила себе запхати в рота одного млинця. Нога під столом зовсім ніжно погладила мене і я навіть не зрозуміла попередження це чи щось інше. Мої щоки запалали від жару, що охопив мене.

Тепер я мала спільну таємницю з Райлі.

-Насправді...-почав Лукас, та я його перервала.

-Це ж була вечірка для першокурсників.

-Так.-здався Лукас і важко набрав в легені повітря.-Слухай, Єво, давай поговоримо про це іншим разом.

-Ні, скажи зараз.-наполягла я, та брат сердито кинув виделку на стіл. Вона задзвеніла, привертаючи увагу студентів і я відкинулась на спинку стільчика.

-Гаразд, іншим разом. Ти якийсь знервований.-відповіла я, намагаючись пережувати той клятий млинець, який ніяк не ліз мені до горла.

-Хто сказав тобі про вечірку?-раптом запитав Лукас і Райлі підняв очі. Він вперто вичікував доки я знайду відповідь. Доки щось вигадаю.

-Мій одногрупник.-чесно відповідаю я і Райлі сильно штурхає мене під столом. Я вагаюсь і замовкаю.

-Як його звати?-допитується Лукас і я переводжу на нього погляд.

-Навіщо тобі це?-не розумію я.

-Просто цікаво.-тисне плечима брат. Його тіло напружене, а пальцями він стискає край стола.  Щелепа грає, ніздрі широко розширені. Він видається мені злим і це лякає.

Я мнусь, кусаю нижню губу, щоб приховати паніку, яка раптом мене охопила. Нога під столом вже вкотре обережно торкається мене і я смикаюсь.

-Я запізнююсь на пару.-виголошую я і зриваюсь з місця. Хочеться вшитись з кафетерію.

-Єво, чекай!-гукає мені в спину Лукас, але я не певна що взагалі можу щось відповісти. Мої легені відмовляються функціонувати і все що я роблю - рахую.

Один.

Два.

Три.

Один подих, два удара серця, три кроки.

Саме в такому темпі я добігаю до кінця коридору і ховаюсь за важкими дверима аудиторії.

Чую шепіт навколо і коли озираюсь, розумію, що всі дивляться на мене.

-Єво!-гукає хтось з задніх столів і я помічаю Тоні. Не знаю, що маю йому сказати. Не знаю як поводитись і що запитати, але точно знаю, що маю вдіяти хоч щось.

Пригладжую руками свою спідницю і прямую туди. Сідаю поруч і кидаю свій портфель на підлогу.

-З тобою все гаразд? Ти така злякана.-помічає хлопець і я закушую губу. Його волосся сьогодні зібране в хвостик позаду, але так він виглядає ще більш мило

-Так... так. Просто боялась запізнитись. Чому тебе не було в їдальні?-швидко відповідаю я і переводжу тему.

-Райлі на вечірці казав не світитись в їдальні.-відповідає він і нахиляється трохи до мене.-Тобі пощастило, що ти не бачила всього того лайна.

Голос Тоні змінюється і він намагається контролювати очима, щоб ніхто нас не почув.

-Пробач, я не знав, що тобі заборонено відвідувати вечірки.-вже вкотре вибачався Тоні.

-Ти вже вибачався, досить. Це не твоя провина.-кажу я.-Краще розкажи що відбувалось на вечірці.-прошу я і Тоні знову хитає головою.

-Ні. Краще тобі того не знати. Райлі вбʼє мене. А про Лукаса я взагалі мовчу.

-Пробач.-хитаю головою я і повертаюсь до зошита.-Мені дуже прикро за те що сталось на вечірці. Це... це божевілля якесь.-лепечу я і одногрупник шукає відповідь на мої слова.

-Ні! Єво, ти тут ні до чого.

-Але ж це мій брат організував...-я не встигаю договорити, бо Тоні мене перериває.

-Викладач.-говорить хлопець і відвертається аби уникнути продовження розмови.

Я намагаюсь сконцентруватись на предметі, але все про що можу думати - таємниці Детройда. Таємниці Лукаса. І як мені дізнатись хоч щось.

Тому, єдине що приходить мені в голову - поговорити з людиною яка все знає і яка принаймні щось мені вже розповіла. 

Райлі Хантер.