7

Тиждень минув без пригод.

На щастя Райлі дійсно більше не підходив до мене, навіть не розмовляв, якщо не враховувати короткі вітання в їдальні. Не знаю чи вплинув на це Лукас, чи образа Хантера щодо моїх слів... він не був мені огидним. Я сказала це в гніві і тепер почувалась винуватою, але не піднімала більше цю тему.

Лукас так і не сказав мені нічого щодо вечірки. Я навіть не чула від інших студентів таких розмов і це насторожувало. Може Тоні помилився? Але слід було це перевірити.

Я не брала з собою багато одягу, проте мені вдалось дещо обрати. Короткі джинсові шорти з високою талією і ту саму чорну кофтинку, яку я вдягла на заняття, щоб прикрити руки. На ногах мої чорні кросівки, які чудово сюди підходили, а волосся вирівняла і лишила розпущеним.

Я майже ніколи не фарбувалась, бо просто не вміла цього робити, тож поглянувши в дзеркало була повністю задоволена своїм виглядом.

Думаю я зільюсь з вечіркою і не привертатиму багато уваги.

Щойно я вийшла з кімнати, як помітила обох своїх сусідок у вітальні. Емма красувалась перед дзеркалом у короткій сукні кольору сонця, яка мені здалась зовсім не підходящою для таємної вечірки у лісі, а Еббі сиділа на дивані закинувши ногу на ногу і нервово нею хитала.

-Емма, йди вже, мені теж потрібне дзеркало.-нила вона, та брюнетка як і зазвичай не сказала ні слова. Ще раз перевірила свою зачіску і мовчки вийшла з кімнати, схопивши поряд з Еббі свою сумочку.-Нарешті.-з полегшенням зітхнула сусідка. Її руде волосся було накручене, а сіра коротка сукня надто обтягувала кожен вигин спортивного тіла.

-Ти не сказала мені про вечірку.-почала розмову я і Еббі смикнулась, помітивши мене.

-Єво, ти налякала мене.-уникнувши відповіді, сказала дівчина і підійшла до дзеркала, відкинувши назад волосся. У вітальні воно було великим навідміну від тих, що ми мали у кімнатах. Я чомусь подумала про те, чи мають хлопці таке ж дзеркало і чи воно їм потрібно взагалі?

-То як щодо вечірки?-знову запитала я і Еббі нахилила голову ближче до лівого плеча, вивчаючи мене під іншим ракурсом.

-Я гадала ти знаєш. Це ж вечірка для першокурсників.-безтурботно відповіла вона. Це трохи образило, тож я мовчки вийшла в коридор.-Єво, чекай! Я справді думала, що ти знаєш.-каже дівчина, наздоганяючи мене.-Усі знають.

Вона безпорадно тисне плечима, коли я дивлюсь на неї, намагаючись зрозуміти чи бреше вона. Зітхаю.

-Лукас не сказав мені. Крім того я нп чула щоб хоч жоден студент про неї говорив. Це дивно.-зізнаюсь я і йду далі коридором, бо Тоні вже певно чекає мене.

-Я ж не могла цього знати, Єво. Чому ти ображаєшся?-ниє вона, плентаючись позаду.

-Все гаразд.-відмахуюсь я і помічаю свого одногрупника біля сходів.

Тоні вдягнений у звичайний спортивний костюм - сірі шорти та такого ж кольору футболка і я можу сказати що йому личить цей наряд.

-Що ж, дівчата, гайда! Перша вечірка цього року не може початись без нас!-весело каже він і Еббі підримує свого кузена сміхом.

Ми тихо спускаємось сходами на перший поверх звертаємо вліво по темному коридору і Еббі вмикає фонарик.

За нами слідує ще двоє студентів, які підганяють нас. Знайшовши в темряві двері, Тоні смикає їх і ми беззвучно опиняємось на вулиці.

Свіже прохолодне повітря вдаряє мені в ніс і я намагаюсь звикнути до світла місяця.

Хлопці обходять нас і йдуть вперед, до якоїсь ледь помітної доріжки між дерев. Ми проходимо вглиб, до паркана, де спеціально зроблений отвір між сіткою, в який ми обережно по черзі пролазимо. Хлопці не марнують на це часу і просто перестрибують його, відтиснувшись на руках. Через те, що ми трохи затримались, губимо їх в темряві.

Тоні знову вмикає фонарик на телефоні і шукає очима доріжку.

-Просто йдіть за мною.-наказує Еббі та йде між кремезних дерев десь убік. Ми стаємо на доріжку, намагаючись дивитись під ноги.

-Як ти орієнтуєшся у такій темряві?-не розуміє хлопець, весь час спіткаючись об гілля.

-Я ходила цією стежкою весь минулий рік, чому б мені не орієнтуватись?-дивується Еббі і ще якісь хвилин пʼять ми йдемо в темряві, а потім до моїх вух починає долинати якийсь шум.

-Ми вже близько?-питає Тоні і Еббі хмикає.

-Майже прийшли.

Десь з темряви починає зʼявлятись приглушене світло і вже за кілька хвилин ми опиняємось у зовсім не підходящому місці для вечірки.

-Цвинтар?-дивується Тоні і в мене аж мурахи біжать по тілу від такого видовища.

Біля високого склепу купка хлопців розставили ящики з алкоголем і вмикнули колонки. Між старих, закинутих могил, які розкидані між дерев, натягнуті тьмяні герлянди з підсвіткою. Розвалена церква, якій певно більше ста років, стоїть трохи вбік від склепа і здається саме там відбувається усе цікаве.

-Ні, моя люба.-заперечує Еббі і обертається до нас.-Закинутий цвинтар. Сюди вже мільйон років ніхто не приходить.

-Якось мені не по собі.-зізнаюсь я і не можу повірити у те, що все це жахіття організував мій брат.

-Нуууу...-тягне Еббі.-Може тому Лукас і не казав тобі про це.

Я змірюю Реверс поглядом. Вона винувато піднімає руки і сміється.

-Заспокойтесь ви! У всіх перша реакція саме така. Потім звикають. Я коли вперше це побачила, ледь не впісялась від страху.

-Еббі!-ниє Тоні, ніби йому набридло це слухати і виступає вперед. Він проривається крізь лабіринт з могил і йде просто до склепу, аби взяти собі напої.

-Наздоганяй.-киває головою Еббі і йде за моїм одногрупником.

Я ніяково застигаю на місці, не розуміючи, що маю зараз зробити: піти на пошуки Лукаса аби запитати в нього, навіщо він все це приховував, чи втікти в гуртожиток і заховатись від усього цього жаху в кімнаті.

Ніби почувши мої думки, Лукас зʼявляється на високих сходах церкви під руку з якоюсь дівчиною і виголошує вітальну промову для першокурсників.

Я досі не зрушую з місця і пильно стежу за своїм братом. Натовп підтримує його криком і він починає поїти першокурсницю зі своїх рук.

-Що ти тут робиш?-раптом чую зле гарчання позаду себе і швидко обертаюсь. Спіткнувшись від несподіванки, я втрачаю рівновагу і починаю летіти на землю, коли сильна рука підхоплює мою талію і змушує стати на ноги.