Розділ 10: Таємниця незнайомця

Таємниця незнайомця

Друзі бігли вузькою стежкою вздовж узбережжя, поки старий маяк не зник за деревами.

Лише тоді вони зупинилися.

— Здається... відірвалися... — важко дихаючи, сказав Артем.

Марійка сіла на великий камінь.

— Хто він такий? І звідки знає про ключі?

Аліса міцно стискала срібний ключ.

— Думаю, він давно шукає острів.

Раптом позаду почувся знайомий голос:

— Ви маєте рацію.

Це був старий рибалка.

Він повільно підійшов до дітей, сперся на свою дерев'яну палицю й подивився на море.

— Я знав, що рано чи пізно ви зустрінете його.

— Ви його знаєте? — здивувався Данило.

Рибалка сумно кивнув.

— Колись дуже давно ми були друзями.

Діти мовчки слухали.

— Його звати Олексій. У молодості ми разом плавали морем, досліджували печери, шукали старовинні легенди. Ми обоє мріяли знайти Острів чистого серця.

— То чому ви більше не друзі? — тихо запитала Аліса.

Рибалка опустив голову.

— Бо одного дня наші дороги розійшлися.

Він підняв із піску маленьку мушлю.

— Я хотів берегти природу й допомагати людям. А Олексій повірив чуткам, що на острові заховані незліченні скарби.

— Але ж там немає золота... — сказала Марійка.

— Саме так. Та він не захотів цього зрозуміти.

Рибалка глянув на хвилі.

— Він вирушив сам. Не послухав попереджень. Думав лише про багатство.

— І що сталося?

— Острів не впустив його.

Запанувала тиша.

— Відтоді він шукає інший шлях. Вірить, що якщо заволодіє ключами, то все ж знайде дорогу.

Аліса задумливо дивилася на намисто.

— Але ж Берегиня сказала, що шлях відкривається лише людям із чистим серцем.

— Саме тому він досі його не знайшов.

У цей момент із кишені Аліси долинув тихий передзвін.

Намисто знову засвітилося.

Перлина, яку вони знайшли в печері, теж почала світитися.

Світло впало на стару карту.

Повільно проступили нові слова:

«Коли сонце торкнеться моря тричі, шукайте дерево, що схилилося над хвилями. Там чекає останній ключ.»

— Це нова підказка! — вигукнув Артем.

Данило усміхнувся.

— Отже, наша наступна зупинка вже відома.

Старий рибалка подивився на друзів із теплом.

— Пам'ятайте... Найцінніше у цій подорожі — не ключі.

— А що? — запитала Аліса.

Він усміхнувся.

— Те, що ви навчилися довіряти одне одному. Саме це й робить вас гідними хранителями легенди.

Море лагідно зашуміло, ніби погоджуючись із його словами.

Десь далеко над хвилями на мить промайнув білий силует Морської Берегині.

Та коли друзі підвели очі, над морем вже літали лише чайки.

Попереду на них чекало останнє випробування.