Розділ 5: Скеляста печера

Скеляста печера

Наступного дня сонце лагідно освітлювало узбережжя. Море було спокійним, а легкий вітерець приносив аромат сосен і солоної води.

Після сніданку пані Олена оголосила:

— Сьогодні на старший загін чекає екскурсія до Скелястої печери. Будьте уважними, не відходьте від групи й слухайте інструктора.

Аліса, Данило, Марійка та Артем переглянулися. Саме цього вони й чекали.

Стежка звивалася вздовж високих скель. Унизу шуміло море, а хвилі розбивалися об каміння, залишаючи після себе білі піняві візерунки.

— Яке красиве місце! — захоплено сказала Марійка.

— Кажуть, ця печера утворилася багато століть тому, — пояснював екскурсовод. — Після штормів тут іноді знаходять старовинні речі, які море повертає людям.

Слова екскурсовода змусили Алісу міцніше стиснути кишеню, у якій лежало намисто.

Невдовзі група підійшла до входу в печеру.

Усередині було прохолодно. Зі стелі повільно падали краплі води, а сонячні промені проникали крізь вузькі тріщини в скелі, утворюючи чарівні смуги світла.

Поки діти слухали розповідь екскурсовода, намисто раптом стало теплим.

Дуже теплим.

Аліса завмерла.

— Ви це відчуваєте? — тихо запитала вона друзів.

— Що саме? — здивувався Данило.

— Наче... воно кудись кличе.

Коли група рушила далі, Аліса непомітно звернула до вузького проходу, який майже губився серед каміння. Друзі пішли за нею.

Прохід привів їх до невеликої зали.

Посеред неї лежав величезний круглий камінь, вкритий дивними знаками.

У центрі було заглиблення у формі мушлі.

— Це не може бути випадковістю... — прошепотів Артем.

Аліса обережно дістала намисто.

Щойно мушля-оберіг торкнулася каменя, печеру наповнило м'яке бірюзове світло.

Знаки на камені ожили.

На стіні повільно проявився стародавній напис:

«Лише той, хто береже море, знайде шлях до його серця.»

Усі мовчки читали ці слова.

Раптом почувся глухий гуркіт.

Камінь повільно відсунувся вбік.

За ним відкрився вузький кам'яний прохід.

— Невже це справді... таємний хід? — прошепотіла Марійка.

З проходу повіяло прохолодою й запахом морської води.

Та перш ніж друзі встигли зробити бодай крок, із головної печери почувся голос пані Олени:

— Діти! Де ви?

Аліса швидко забрала намисто.

Бірюзове світло згасло.

Камінь безшумно повернувся на своє місце, ніби нічого й не сталося.

Друзі мовчки вибігли до групи.

— Ми просто трохи заблукали, — винувато сказав Данило.

Пані Олена полегшено зітхнула.

— Наступного разу не відходьте від усіх. Печери можуть бути небезпечними.

Друзі лише кивнули.

Та дорогою назад кожен думав про одне й те саме.

Таємний прохід існує.

І він чекає саме на них.

А високо на скелі за їхнім відходом уважно спостерігав той самий незнайомець у темному капелюсі.

— Отже, вони знайшли перший ключ... — тихо промовив він.

Його погляд зупинився на бірюзовому морі.

— Але до острова першими дістанемося ми.