Глава 9. Про минуле і сучасне

Машина рушила. Водій зосереджено дивився на проїжджу частину через лобове скло в брудних плямах від крові постраждалої жінки. В думках він лаяв потерпілу дівчину. Він добре розбирався у всіх цих штучках, що голота придумувала, аби отримати бажане — дах над головою і ситну їжу під заступництвом сильного мага.

Крадькома Аберон поглядав на свою господиню. Він захоплювався цією залізною жінкою і дуже пишався тим, що служив в її будинку. Аберон щиро дивувався і раз по раз поглядав на герцогиню Віленійську — навіщо їй знадобилася ця скажена, яка сама кинулася під колеса. Жінка сиділа, випрямивши спину і поставивши перед собою тростину, незмінний аксесуар магів, і про щось думала.

Поки їхала машина, герцогиня кілька разів озирнулася назад, поглядаючи на молоду жінку без свідомості. Винуватиця події лежала на задньому сидінні та самостійно не ворушилася. Безвольним лантухом погойдувалася на крутих поворотах і все більше вимазувала світло-кремову шкіряну оббивку сидінь дорогого авто. Але не цей факт викликав занепокоєння. А неясне відчуття тривоги і якогось незрозумілого почуття, яке зазвичай виникає, коли про щось забуваєш і намагаєшся згадати, але не виходить.

— Абероне, по прибуттю помісти її в кімнатах для слуг і запроси до неї лікаря, я оплачу, — розпорядилася герцогиня, як тільки вони під'їхали до особняка.

Машина зупинилася, і водій, оббігши її, відкрив перед господинею двері. Герцогиня велично вийшла і швидко пішла до будівлі, міцно тримаючи у руці свою тростину.

Сьогодні вдома було занадто багато клопоту. Увечері вузьким колом повинні були зібратися ті, хто любив її дочку, яка передчасно пішла з цього життя двадцять сім років тому.

Водій знову сів за кермо і направив авто до заднього входу, бурмочучи собі під ніс, що займайся тут зі всякими обірванками, після яких ще й машину доведеться вичищати... Та ще й без магії! Власними руками.

Герцогиня стрімко зайшла в будинок, на ходу віддаючи розпорядження дворецькому і старшій покоївці. День був непростим з усякого погляду, повним турбот про сьогодення і спогадів про минуле... Сьогодні — день пам'яті її Мірайї.

За метушнею приготувань до вечері часу згадати про денну подію не залишилося. Впоравшись з основними справами, герцогиня піднялася до себе в кімнату, щоб прийняти ванну і переодягнутися у відповідний наряд.

Останні кілька років вона жила тут, в столиці Зоураку — Рочестері, знову повернувшись на службу до короля. На те були причини, в яких вона нікому не хотіла зізнаватися.

Родовий замок здавався темницею, в якій міледі відчувала себе в’язнем, засудженим до мук самотності. Це бридке відчуття мерзенною лапою душило її ночами, скребло в ранкове вікно і слідувало по п'ятах, коли вона була вільна від своїх обов'язків перед короною.

Гаряче коханий чоловік загинув більше ніж п'ятдесят років тому на службі, рятуючи нинішнього короля з братом, коли вони були ще малими дітьми, від рук заколотників, які бажали здійснити переворот в країні. Прикрити спину коханому було нікому. Найкращим напарником для чоловіка завжди була його дружина. І це було істиною. Але тоді міледі не стояла поруч з ним. Причина була архі поважною — вона народжувала їх довгоочікувану дитину. Дочка народилася, а Фелікс так жодного разу і не побачив донечку, їх золотокудрого ангела — Мірайю.

Роки летіли, змінюючи сезони за вікном. Дівчинка росла.

Зараз ці спогади викликали сумну посмішку.

Як же добре їм було удвох! Бути матір'ю — це прекрасно. Бачити, як маленька істота потребує твого тепла, любові, турботи, і дарувати все це повністю, без залишку. Самій годувати немовля, не наймаючи годувальницю. Бачити перші кроки донечки, чути перші слова, і все самій — без нянь і гувернанток. Навчати азам магії. І лише коли дівчинка проявила неабиякі здібності, і у неї відкрився дар двох стихій, тільки тоді герцогиня впустила в їх вузьке коло сторонніх, вчителів.

Дочка виросла дуже обдарованою магессою, але занадто м'якою...

— Міледі, ви просили повідомити, коли привезуть квіти, — дворецький ненароком перервав потік болючих і водночас щасливих спогадів.

Герцогиня кивнула, даючи зрозуміти, що почула. Викинула з голови барвисті картини спогадів, які були насичені емоціями, почуттями, і рішуче вийшла з будуара.

— Повинні встигнути, — сказала вона чи то собі, чи то поважному дворецькому поруч.

***

Хоч як би був незадоволений Аберон, але він в точності виконав доручення господині та через хлопчиська-посильного запросив лікаря з громадської лікарні для простих людей. Господиня очолювала в ній опікунську раду.

Високий статус герцогині сприяв тому, що не минуло й пів години, як на виклик з'явився сам головний лікар лікарні, лорд Крайтан.

Аберон супроводжував чоловіка до жінки, яка потрапила в аварію і, відійшовши до дверей, став спостерігати за діями лікаря.Варто було все запам'ятати, щоб доповісти герцогині. Чітко, без запинок, так, як вона любить.

Лорд Крайтан, хоч і працював в лікарні для простих людей, але сам володів магічними здібностями, хоч і в незначній мірі. Розвинути дар йому не дозволило злиденне існування його батьків, які збанкрутували, коли він був ще зовсім дитиною. Зараз, займаючи високий пост, він відкладав гроші з платні на майбутніх вчителів. Індивідуальні заняття нині багато коштували. Залишалося зібрати зовсім трішки. А поки чоловік займався тим, чим міг.