Глава 1. Про те, як важко щось міняти в своєму житті

— Ну, Міро Андріївно, дорогенька, можливо, ви передумаєте?  — схлипувала моя молоденька медсестра, витираючи сльози білою медичною шапочкою.

— Віронько, не плачте. Що за трагедія? З вами працюватиме інший лікар, — вмовляла я її, наливаючи у склянку воду з прозорого скляного електричного чайника. — Не зійшовся на мені світ клином!

— Але... як... кий інш... иий, — продовжувала, захлинаючись, плакати медсестричка. — Аліна Сергіївна або Наталія Іванівна? Не... хочу, хочу з вами!

— Віронько, заспокойтеся, прошу. Ви використовуєте заборонений прийом! Я вже тричі відкладала своє звільнення. Зрозумійте, Віро, що не все в нашому житті відбувається так, як нам бажається...

Сльози Віри ятрили душу. Не витримавши її жалісливих поглядів, я нервово встала з-за столу й підійшла до вікна. Крайовид за склом відкривався прекрасний. Золото листя осіннього парку горіло під сонячним світлом. Але зараз краса пейзажу мене цікавила щонайменше. Думками я була не тут, і не бачила нічого перед собою, поринувши у спогади, в тому числі і про чергову ранкову розмову, яка була продовженням нашої вчорашньої вечірньої сварки з Олексієм, моїм цивільним чоловіком. Ця розмова і змушувала мене зробити те, чого мені зовсім не бажалося, те, з-за чого так гірко плакала Віронька...

***

... — Міро, скільки можна повторювати, тобі пора йти далі! Ти у своїй поліклініці вже вкрилася пліснявою, як і всі твої антикварні пацієнти. Всі ці Кирило Федосійовичі, Аглаї Дормидонтівни. Скільки ти будеш отримувати копійки за свою роботу?! Ти розумієш, твій час і знання коштують грошей, і це не три копійки!

Олексій був на взводі. Подібні розмови він заводив у цьому році з регулярністю раз на тиждень, але останнім часом ще більше активізувався.

— Льоша, я розумію, копійки, але мені подобається моя робота. І пацієнти мені мої подобаються. Більшість з них дуже цікаві та й нітрохи не антикварні. Слово-то яке вигадав, — посміхнулася йому, та поквапилася відповісти, націлена припинити цю чергову неприємну для мене розмову. — Я не хочу звільнятися, — взяла його за руку і спробувала зазирнути в очі, які він постійно відводив.

— Мені набридло тебе забезпечувати, — несподівано розлютився мій завжди стриманий, навіть дещо флегматичний, чоловік і нервово підвівся з дивана, на якому ми зазвичай проводили вечори. Я — дописуючи амбулаторні картки, він — перемикаючи канали телевізора в пошуках цікавої інформації.

Його слова різонули по живому. Забезпечувати... Виходить, ось як він бачить наш з ним спільний побут. Так, не спорю, він був добувачем в нашій родині. А в мене була улюблена робота. Але останнім часом щось невловимо змінилося в наших ідеальних, як я вважала, стосунках.

Ми з Олексієм разом вже вісім років, з п'ятого курсу медичного університету, де навчалися в одній групі на лікувальному факультеті. І ось на дев'ятому році спільного життя таке одкровення...

Образа задушливою гадюкою здавила груди. Я спустила ноги, до цього заховані під м'яким пледом з білим єдинорогом, на підлогу в пошуках опори. Рукою з силою стиснула різьблений підлокітник дивану до болю у пальцях, щоб вгамувати зрадницьке тремтіння. Гидко і брудно, немов хлюпнули із цебра лайна мені під ноги.

Тим часом Олексій продовжував гнути своє, зовсім не звертаючи уваги на мої душевні муки.

— Матвій вже давно пропонує тобі місце у своїй компанії, так ти все думаєш, зважуєш «за» і «проти», — зиркав він на мене.

— Матвій? Ти ж знаєш, що я його на дух не переношу ще зі студентських років, — гидливо скривилася, згадуючи цього слизького типа. — І коли це я говорила, що обмірковую його пропозицію? Ти щось плутаєш, дорогий.

— Мірка, не можна бути такою, — мій співрозмовник різко сів на диван і взяв мене за руку, ловлячи мій погляд. — Мало що наплела твоя малохольна подруга. Може бути, що нічого й не було. А якщо і було, за терміном давності вже все списалося. Адже вона одумалася та ще вибачення попросила за те, що оббрехала гідну людину.

— Альошка, ти через чоловічу солідарність не бачиш очевидного. Її змусив так вчинити Матвій. Я ж бачила, в якому стані вона до мене прийшла в ту новорічну ніч. Так, я там не була. Виявляється, іноді корисно хворіти. Але я тобі точно кажу, він її зґвалтував. І якби вона послухала мене, і ми відразу пішли б в поліцію, то були б запротокольовані докази, а так Матвій разом зі своїм батьком-адвокатом все перевернув у своїх інтересах.

— Міро, не хочу чути ці ваші бабські вигадки, — зневажливо пирхнув чоловік. — Мова взагалі про інше. Ти йдеш в його компанію медичним представником чи ні?

— Мені треба подумати, — це була не та відповідь, на яку він чекав від мене.

— Значить, так, — Олексій пройшов по кімнаті туди-сюди, знову зірвавшись з місця, — або ти йдеш в медпредставники, або лавочка закривається, та я йду від тебе.

Це був удар нижче поясу. Я задихнулася від його останніх слів. Ось так відразу, він йде після наших спільно прожитих років? Нітрохи не шкодуючи та не переймаючись? Висуваючи мені лише ультиматум?

— Хто вона? — все різко встало на свої місця, наче пелена спала з очей. Стільки дрібниць зараз складалося в логічний ланцюжок. Те, що я старанно не помічала, тепер випливло на поверхню.

Олексій напружився, але, впоравшись з собою, невимушено посміхнувся і знову сів на диван, тягнучи мене за собою.