Глава 4. Вдома

Як зайшли в мою кімнату, то я одразу накинулась на Оксанку:

- Давай, хутчіш розповідай мені, подруго, де в мене тут які скелети по шафам розкидані? Кого я вбила, де закопала?

- Ну, в тебе ж і гумор! – усміхнулася Оксана. – Ніяких скелетів і трупів немає! Але дещо зараз покажу!

Подруга хутко повністю витягла всі шухляди мого письмового столу і показала в глибині за шухлядами тайник, де в мене зберігалися гроші.

Я нашвидкоруч їх перерахувала. 4662 гривні! А новенька автівка Запорізького автозаводу коштує 5200 гривень! Сама дешева, для юнацтва! Яка називається “Веселянка”. Не так вже й багато треба дозбирати!

- А в мене вже є п’ять тисяч! – похвалилася подруга. – Так що вже дуже скоро будемо їздити до школи та на дискотеку новими автівками! Скоро осінь, почнуться по селам весілля, будемо на них грати, назбираємо…

- Щось я дуже сумніваюся, чи зможу тепер грати на гітарі. Співати то вже якось проспіваю.

- Репетиція чергова післязавтра. – нагадала Оксанка. – Там і перевіримо. Може ще все й згадаєш!

Поклали гроші в тайник, вставили шухляди на місце.

Оксана показала мені також одяг, білизну та все інше. Косметика, як на мене, для такою юної дівчини не така вже й погана.

- Оксанкою, а ти не знаєш, може я вела особистий щоденник?

- Звісно, вела. І я знаю, де він знаходиться. Ти не пригадуєш?

- Ні.

Подруга достала з книжної шафи одну з книжок і відкрила її. Всередині сторінки виявилися акуратно вирізані, утворивши своєрідну скриньку. Там і лежав мій щоденник у красивій рожевій обкладинці.

- Добре, поклади на місце, я потім почитаю. Можливо це допоможе мені дещо згадати.

- Дай Боже! А ось лежить твоя конкурсна робота Малої Академії наук, за яку ти отримала золоту медаль! У вересні поїдеш у Київ на вручення цієї нагороди. Кажуть, вручатиме сам президент країни, або прем’єр-міністр…

- Ого! Що ж я там такого написала?

На обкладинці прочитала:

“Робота по економіці Бердянського району. Аналіз стану промисловості і сільського господарства та перспективні напрямки розвитку.”

Але не це викликало у мене раптовий прилив крові до голови і майже запаморочення. Серце скажено заколотилося!

На обкладинці було ще написано: “Науковий керівник Піщанський Андрій Володимирович”.

Як! Я знесиленно присіла на стілець. Оксанка стурбовано на мене подивилася.

- А хто такий цей Піщанський Андрій Володимирович?

- Ти навіть цього не пам’ятаєш? Це наш вчитель економіки і права! От такий дядько! А ти його, до речі, улюблена учениця!

Хто б сумнівався! А, до речі, які у нього були стосунки з моєю матусею, тобто зі мною, у цьому світі? Може ще виявитися, що я його біологічна донька! Треба якось обережно про все це розпитати. Якщо зараз спитаю у Оксанки про сімейний стан Андрія, то це викличе у неї нездорові підозри.

Але Оксанка мене випередила:

- Молодший син Андрія Володимировича, Степан, теж навчається у нашому класі.

- А скільки у нього дітей?

- Троє! І всі хлопці!

- А дружина його де працює?

- Так вона ж класний керівник нашого класу! Ніна Олександрівна!

- А що вона викладає?

- Хімію та біологію!

От, халепа! Чомусь підсвідомістю одразу ж невзлюбила цю Ніну Олександрівну (ревнощі чи що?), а вона, виявляється, мені більш за все буде потрібна, щоб поступити в медичний!