Глава 3. Потроху починає прояснятися

Після вечері дивилися українські новини, де сьогодні показували записи військових парадів у Києві і обласних містах. Дівчатка уважно дивилися, а я не любителька такого, тому продовжувала шастати по Інтернету, зрідка перериваючись на новини. Кілька років тому сама була присутня на військовому параді, сиділа в гостьовій ложі. В цьому світі обласні паради були навіть крутіші, чим той, у Києві. А про києвський і казати нічого. Раза в чотири було більше військових і техніки. Для мене, як для професійного політика, виникло лише одне питання: де вони тут беруть стільки грошей, щоб розтринькати на ці паради? У нас паради проводилися не кожного року і то люди обурювалися зайвими тратами. Після показу фрагментів парадів у новинах показали репортаж з боїв біля станиці Зимовники. Для мене несподіванкою було те, що знаходиться ця станиця не в Луганській області, не на Донбасі! А зовсім в іншому місці, а саме в східній частині Ростовської області, в Росії, майже біля Волги. Щось пригадую, начебто в тій частині Росії живе багато українців. Вони там складають майже дві третини населення. В новинах показували, як українські повстанці на своїх позиціях відбивали атаки російських військ.

Здогадуюсь, що Україна офіційно відмежовується від цих повстанців, але таємно забезпечує їх зброєю і всім необхідним. Мабуть якось через Кубань доправляють.

А я вперше замислилася, яка моя роль у цьому світі, раз уже попала сюди. Звісно ж, що не розвалити Україну! І не вчити місцевих політиків, як розбудовувати державу! Вона тут і так набагато міцніша і могутніша, ніж там. Мені краще взагалі не долучатись до політики, влаштовувати особисте життя. Тім більше, що в тому світі воно у мене якось не склалося. А тут? Я згадала, що в мене начебто є хлопець. Але чи сподобається він мені? І, чомусь відчуваю, що моєму тілові щей хлопець не подобається, бо згадка про нього не викликає жодних позитивних емоцій. Скоріше викликає огиду. Я довго роздивлялася в смартфоні його фото разом зі мною і тільки байдуже позіхнула наостанок. Потім роздивлялася фотографії Артема, які зробила нишком, коли він відволікався сьогодні на розливання коньяку. Що можна сказати! Теля телям! Але ж приємно було з ним цілуватися! Я згадала ті хвилини разом. І мені захотілося їх повторити. Але тут до мене дійшло, хто його мати. І що вона може мені зробити, якщо дізнається, хто винен у погіршенні стану її синочка! Мені стало дуже соромно, що я, фактично сорокалітня стерво у овечій личині неповнолітньої дівчини, зваблюю гарного, ще недозрілого до таких стосунків, юнака.

Наступного дня під час обходу, з’ясувалося, що мене можна було б і виписувати додому, якби не амнезія. Тому мені прописали зустріч з психіатром для з’ясування мого психічного стану. Лікарі навіть сперечалися між собою, чи не перевести мене взагалі до психіатрічного відділення. Мене така перспектива зовсім не влаштовувала, тому я слізно молила залишити мене тут. Врешті решт вирішили, що психіатра запросять сюди, а вже що він там скаже, так і буде. Може забере в своє відділення, а можливо проведе сеанс гіпнозу, і я все згадаю.

Тому, після того, як лікарі пішли, я стала напружено думати, як не попасти в дурку. Якщо зможуть ввести мене в гіпнотичний транс, то я їм такого наговорю! Тоді вже точно загрімлю в дурку довічно! Треба згадати свої знання з психіатрії. Як протидіяти гіпнозу, і як приховати цю свою протидію? По-перше, треба бути дуже уважною, вчасно помітити перші спроби тебе загіпнотизувати. По-друге, міняти ритм дихання, позу, збивати гіпнотизера з пантелику. По-третє, треба весь час прокручувати в голові якісь важливі думки, співати пісню, читати вірш, або проговорювати про себе якусь скороговорку. Так і буду діяти! Яку б таку пісню вибрати? Якусь не жартівливу, а серйозну, навіть сумну. Інакше психіатр дійсно вирішить, що мені треба в дурку, якщо на сеансі буду блаженно усміхатись!

Подзвонила Оксана, краща подруга. Запитала, як почуваюся. Пообіцяла ввечері приїхати, провідати.

А з Артемом вийшло навіть гірше, ніж я думала. Я намагалася з ним зв’язатися по телефону, але відповів Роман. Артемові настільки погано, що його перевели чи то в реанімацію, чи то в ізолятор! Почуваюся негідницею, виню себе в тому, що хлопець тепер так страждає!

Прийшла якась медсестра, сказала мені йти за нею до психіатра. Піднялися ліфтом аж на одинадцятий поверх. Цікаво, як у них божевільні не вистрибують з вікон? Начебто залізних ґрат не помітила.

Мене прийняла в затишному кабінеті приємна худощава жіночка-шатенка років тридцяти п’яти. Це й був той самий страшний лікар- психіатр. Ми мило порозмовляти, але я все ж помітила і вчасно припинила спроби задіяти проти мене гіпноз, спочатку класичний, а потім ериксонівський. В голові прокручувала пісню “Ой, на горі два дубки”, тому й не піддалася. Але мало не спалилася, мало не розреготалася, коли співала про себе цю пісню і експромтом стала переробляти деякі її рядки:

Ой, дівчино, чия ти? Чия ти?Треба ще подумати!

Ой, дівчино, чия я, чия я

 Не згадаю ніх…я!

Коли повернулася в палату, то одразу ж подзвонила бабусі, порадувала її тим, що йду на поправку, можливо, скоро випишуть.

Ввечері, в останні хвилини тихого часу, мені подзвонила Оксанка. Сказала, що чекає мене внизу, біля головного входу. Я зібралася і спустилася вниз. Боялася, що не пізнаю свою кращу подругу. Але вона виявилася точно такою ж, як на фотографії. А ще й першою кинулася назустріч, мало не задавивши мене. Ми обнялися і пішли в парк. Мені треба було багато про що розпитати.

- Тобі вже сказали, що я майже повністю втратила пам’ять? Навіть тебе не пам’ятаю!

- Сказали, але я надіялась, що все не так погано.

- На жаль, мені доведеться майже все згадувати заново! Допоможеш мені?

- А як же! Ми ж кращі подруги! Я все зроблю, щоб ти почувалася, як раніше.

- Для початку розкажи мені все, що знаєш про мене, про наш клас, про стосунки і уподобання… Про мого хлопця і мої з ним стосунки, як на твою думку.