Глава 2. В лікарні

А коли я повернулася до палати і трохи прилягла, бо почала кружитися голова, до нас увірвалася моя матуся, жива і здорова! Я не втрималася, закричала:

-Мамо! – кинулася назустріч і повисла на шиї жінки, яка розплакалася:

- Лікар казав, що ти зовсім втратила пам’ять! Я не вірила, але зараз пересвідчилася! Ти ніколи мене, бабусю, не називала мамою.

- Вибач, бабуню! Я дійсно нічого не пам’ятаю, але лікар казав, що це тимчасово.

- Мені теж так казав, дай Боже, щоб ще була правда. А я тобі все привезла: речі, продукти, твій телефон!

Ми з бабусею розібрали речі, поклали до тумбочки, а продукти віднесли у харчовий відсік, поклали до холодильника. Там же й сіли на табуретки, побесідували, щоб ніхто не заважав.

• Бабусю! А де мої батьки?
• Вони, на жаль загинули в автокатастрофі п’ять років тому. – з болем проговорила бабуся. – Ти й цього не пам’ятаєш?
• Ні! Жодного спомину про них. А як звали мою маму?
• Наталією…

Це слово різанули мені по нервах. Отже, в цьому, паралельному світі я загинула п’ять років тому! А на днях загинула і моя ненароджена в тому світі донька! А я зайняла її місце. Сумно!

• Внуцю, з тобою все гаразд?
• Так, все добре! Просто я ще дуже погано почуваюся, треба лежати.
• Ну, не буду тебе затримувати! Пішли у палату, ляжеш. До речі, тобі передавали привіт Оксанка і Ігор.
• Це ще хто такі?
• Не пам’ятаєш свою кращу подругу? Ви ж разом з нею розбилися на скутері! Вона й викликала “Швидку”. На відміну від тебе, Оксанка не постраждала, перелетіла через тебе й упала в траву.
• А хто такий Ігор?
• Твій хлопець. Він дуже дорікав собі, що не зміг вчасно приїхати, а ви з Оксанкою, не дочекались, поперли на дискотеку в Банівку скутером.
• Що ж, така видно доля!
• А ще, Тетянко, даю тобі зараз двадцять гривень. Це великі гроші! Я бачила, у вас тут на першому поверсі є буфет, будеш купляти собі ласощі, але намагайся попусту гроші не тратити, економ.  Знаєш, що ми не такі вже й багаті. Хоча, зрештою, я забула, що ти нічого не пам’ятаєш!
• Добре, бабусю!

Майже смішно: 20 гривень – великі гроші! Невже ми такі бідні? А може тут дещо інший курс валют? Треба буде поцікавитись.

Я проводила бабусю на рейсовий автобус, щоправда, з-за поганого самопочуття тільки до кінця лікарняного коридора, а сама повернулася в ліжко. Дівчата лежали по своїм місцям і гралися в ігри на моніторах. А я схопила свій телефон і почала з ним знайомитись. На щастя, апарат не був запароленим, тому я швидко знайшла все, що хотіла. Продивилася список контактів. На жаль, з двох десятків імен жодного знайомого. Що ж, доведеться знайомитись заново!

Потім до мене “підкотила” Олеся:

• Слухай, Тетянко! А в тебе хлопець є?

Я зробила вигляд, що напружено думаю і трохи злукавила:

• Не знаю. Я взагалі-то після аварії втратила пам’ять. Нічого не пам’ятаю. Можливо й є.
• Я до чого це кажу: наша палата дівчаток дружить з палатою  хлопців, шостою палатою. Хлопці там гарні лежать!
• Придурки?
• Чому зразу ж придурки? Дуже гарні, розумні хлопці!
• Ой, дівчинко, ти мабуть ніколи в житті не читала оповідання Чехова “Палата номер шість” про психів. Тоді б ти одразу ж зрозуміла, про що йдеться!
• Там лежать троє хлопців. Після того, як Клементина з нашої палати виписалась, один з них, можна сказати, вільний. Звати його Артем Василишин. До речі, його матуся – мерка нашого міста.
•  Якого мені всрався цей мажор?
• Я б і не сказала, що він мажор! Дуже гарний, простецький хлопчина! Веде себе з нами, як з рівними. Я б сама з ним дружила, якби не обрала іншого, Романа. То будеш дружити з Артемом?
• Можна спробувати. Це ж не на все життя. Так би мовити, лікарняний роман. – я хитро посміхнулася.
• Тоді після процедур йдемо всі до парку знайомитись.
• А що з Артемом?
• Ключицю зламав на тренуванні по карате. Невдало. Навіть операцію робили!
• А з твоїм Романом що?
• Майже те ж, що з тобою. Навернувся на мотоциклі. А третій хлопець, Микита, лежить після падіння з даху. Пошкоджені ноги й хребет. Пересувається на візку. Він дружить з Софійкою, приїздить до неї. Правда ж, Софійко?
• Щира правда!  - Софійка при згадуванні про Микиту тепло, мрійливо посміхнулася, а Олеся продовжила:
• Сьогодні ж свято. О десятій подивимось військовий парад в Києві, а парад в Маріуполі  об одинадцятій пропустимо, підемо в парк.
• А до чого тут Маріуполь? – здивувалася я.
• Маріуполь – столиця нашої області, а паради, об’явили, сьогодні пройдуть майже у всіх обласних центрах. Найбільші будуть у Сімферополі і Краснодарі. Нічого, подивимось ввечері, в новинах.
• Ти хочеш сказати… - вирвалося у мене з несподіванки. В голові не вкладувалось. Отже тут не тільки Крим повернули, а, здається, ще й Кубань приєднали! А я трохи не ляпнула нісенітницю! Треба бути більш обережною! Може тут не тільки Крим повернули, а й війну на Донбасі скінчили? Бо ж Маріуполь виявився нашим обласним центром, а не прифронтовим містом.

В палаті з’явилася молоденька медсестричка. Вона зробила кілька ін’єкцій Софії і сказала нам:

• Обходу сьогодні не буде, бо свято! А на процедури я вас погукаю по монітору. Щоб нікуди не тікали! – медсестра трохи знітилася, зібрала все своє приладдя і пішла.
• Це Тоня, маніпуляційна медсестра. - сказала Олеся. - Вона класна, ми її дуже любимо. Але одного разу дуже підвели. Їй довелося нас розшукувати по парку. Ще й від завідувачки відділенням вона з-за нас отримала зауваження. Тому вона нас тільки-но й попередила.
• Давай уже ввімкнемо великий екран: без десяти десята. Слухай, а хто у нас зараз президент України?
• Ти що й цього не пам’ятаєш? Бірча Ігор Ярославович!
• А прем’єр-міністр?
• Дмитрієв Кирило Олександрович.