Глава 1. Пробудження

Глава 1. Пробудження

“Раз, два, три, чотири, п’ять… двадцять дев’ять, тридцять. Пауза.”

Відчуваю, що хтось робить мені масаж серця і рахує… Але це вже зовсім інший голос, ніж чула напередодні. Також відчуваю, що знаходжусь не в автівці, а в якомусь просторому приміщенні. Мабуть, у лікарні. Нічого не пам’ятаю, як мене сюди доставили. Трохи розплющую очі. Над моїм ліжком схилилися троє людей у медичних халатах.

- Вона приходить до тями! Ну, й налякала ж ти нас, дівчинко! – це сказав сивий сухенький старенький лікар. – Ми вже гадали, сумнівалися, чи зможемо тебе витягти.

“ Чому він називає мене дівчинкою? – думаю. – Бабі сорок літ! Невже так молодо виглядаю? Хоча, з іншого боку, цей лікар дуже старий. Для нього може всі, хто має менше 60 років, – юні дівчата.”

Намагаюсь поворухнутись. Раптом різкий біль в районі лоба, який, до речі, виявився забинтованим.

- Що зі мною? – питаю.

- Кажуть, на скутері гасала, не побачила здоровенну каменюку край дороги. До речі, не переживай, твоя подружка дуже вдало приземлилася, навіть синців немає. А тобі доведеться ще довго лікуватися: черепно-мозгова травма, серцевий напад та ще й рука зламана.

“Який скутер? – думаю. - Яка каменюка? Яка, врешті-решт подружка?”

Я добре пам’ятаю, що поверталася з Бердянська до Києва після вдалої справи у Бердянській міськраді. Впливові люди послали мене, народного депутата України, щоб вирішити питання приватизації нового восьмиповерхового корпусу міської лікарні. Знайшлись люди, яким дуже понадобилася ця будівля. В Києві мені обіцяли гарно заплатити, якщо вирішу це питання. Справа коштувала таких грошей! Дуже довго прийшлось уламувати мера, міських депутатів і чиновників. Мер Баранов дійсно як баран упирався, але ж я його зламала! Добре, що в міськраді були свої люди, своє лоббі. Після Бердянська заїхала в село провідати могилки батька та матусі на кілька хвилин, але я дуже поспішала, сіла знову в свій Лексус і поїхала на Київ. Потім в дорозі мені стало зле, я виїхала на узбіччя і ввімкнула аварійну сигналізацію… Більше нічого не пам’ятаю. Крізь свідомість лише згадую, що хтось мені робив штучний масаж серця.

Остаточно очухалася я значно пізніше, коли за вікном стояла глибока ніч. Почувалася непогано. Якби не під’єднані до мене проводи від апаратури та трубка до крапельниці, то може й встала б.

Мої рухи помітила жіночка в білому халаті. Вона підійшла до мене, подивилася показання на моніторі, присіла і заглянула мені в очі. Питаю:

- Ви хто? І де я знаходжусь?

- Ти у відділенні реанімації та інтенсивної терапії нової Бердянської міської дитячої лікарні. А я – чергова лікарка. Звати мене Ольгою Дмитрівною. Як почуваєшся?

- Добре? Але, на жаль, не пам’ятаю хто я, і як мене звати. І яке сьогодні число? І котра зараз година.

- Зараз уже опів на третю ночі. І сьогодні вже 24 серпня 2021 року, свято Дня незалежності. В Києві сьогодні буде військовий парад і національна демонстрація.- лікарка зазирнула у листок, що висів біля ліжка, і продовжила: - А тебе звати Тетяною Михайлівною Омельченко, сімнадцять років, школярка.

Я заплющила очі і намагалася осмислити сказане лікаркою. Дуже добре пам’ятаю, що втратила свідомість 17 січня 2021 року. Мені сорок років. Звати мене Наталією, а не Тетяною. Хоча прізвище те ж саме. Не пам’ятаю серед родичів ніяких Тетян! А судячи по рукам і по тілу, я дійсно якимось чином перетворилася в дівчинку. Сьогодні 24 серпня. Де я була всі ці сім місяців? Що ще не так? Бердянська міська дитяча клінічна лікарня! Я ж і приїздила до Бердянська, щоб провести оптимізацію, ліквідувати зайві відділення міської лікарні й скоротити штати медиків втричі! Ми ж домовились, що ніякої дитячої лікарні в Бердянську не буде, дітей везти одразу в Запоріжжя!

- Вибачте, а де знаходиться ця лікарня?

Лікарка здивовано подивилася на мене:

- У місті Бердянську, на АКЗ, недалеко від моря.

- Щось не пам’ятаю такої лікарні на АКЗ…

- У тебе, мабуть, тимчасова втрата пам’яті? Ти серйозно вдарилася головою! Не хвилюйся, скоро все налагодиться.

- А я і не хвилюсь! Але якось не по собі!

- Лежи, відпочивай. Піду я, подивлюся на інших хворих.

Якби ж то була тимчасова втрата пам’яті! Я все гарно пам’ятаю, що зі мною було до 17 січня. І дуже добре знаю район АКЗ у Бердянську, щоб певно ствердити: ніякої міської дитячої клінічної лікарні, та ще й біля моря, тут ніколи не було і бути не могло. А за сім місяців побудувати таку лікарню неможливо, та ще й умовах так званої медичної реформи, направленої на різке скорочення медичних закладів. Отже, як не крути, я знаходжусь в якомусь іншому, паралельному світі! Невже таке можливе? Треба ще добре обдумати, можливо, я в чомусь помиляюсь. Чи може під час аварії в мене помутився розум і те, що зараз пам’ятаю, я придумала під впливом ліків. Ніякої Наталі Петрівни Омельченко не існувало і не могло існувати?

Я замислилася. Згадала все своє життя! Таке просто придумати неможливо! Дитячі роки з батьками в селі поблизу Бердянська, смерть батька. Школа, випускний. Медуніверситет. Праця в лікарні, кар’єра політика, обрання народним депутатом. Однокласник Андрій і перше кохання, перший сексуальний досвід. Володимир і Віктор під час навчання в університеті. Аборти. В коханках у одруженого хірурга Івана під час роботи в лікарні. А потім безліч коханців, коли Івана перевели в інше місто. Заміж за Сергія в 29 років, шість років подружнього життя, розлучення. Це, так би мовити, особисте життя. Дитину так і не удосужилася народити. А що можна сказати про успіхи на професійному фронті. Терапевтом, треба сказати, я була не самого високого рівня. Але вище середнього. Все ж таки спромоглася отримати кваліфікацію лікаря вищої категорії, доки не пішла в політику. Чи, навпаки, політична моя діяльність допомогла отримати вищу категорію. Знання, здається, не розгубила, пам’ятаю всі навички. Могла б працювати, але ж я тепер школярка! Цікаво, а чи є в цьому світі партія “Слуга народу”, до якої я належала? Або “Європейська солідарність”, з якої втекла, щоб зробити кар’єру народного депутата? А може вони тут по-іншому називаються, скажімо “Прислуга американського народу”, чи “Єврейська солідарність”? Аж смішно стало! Але ж недалеко до істини!