Пролог

Погода зовсім зіпсувалася. Микола Завгородній вже й пожалкував, що вирвався до лісосмуги за дровами на велосипеді. Але ж топити хату було вже нічим! З ранку нібито з-за хмар трохи виглядувало сонечко. Але потім небо щільно затягнули в свої обійми снігові хмари, пішов сніг, затанцювала хурделиця, а через асфальт заграла поземка. Микола ледь встиг доїхати до другої посадки, де, він знав, кілька днів тому нагло попрацювали лісоруби- браконьєри, залишивши багато гілок. Нагрузивши на велосипед гору хмизу, Микола викотив свій транспортний засіб на трасу і покотив у сторону села. Руху по трасі майже не було. Тільки два рази Микола скачував велосипед на обіччя, коли його обганяли дві фури. Раптом він побачив поперед себе легковика, що їхав назустріч і сліпив його дальнім світлом фар, хоча час перевалив тільки трохи за полудень. Поки чолов’яга думав, чи з’їжджати йому на узбіччя, чи ні, машина сама з’їхала на свою сторону узбіччя, фари згасли і вмикнулася аварійка.

Коли Микола зі своїм велосипедом підійов ближче, то його почали долати сумніви: щось із тією автівкою було не так! І Микола вагався: чи пройти повз, не звертаючи увагу на автівку, чи, може, підійти, поцікавитись, що трапилося.

“А раптом там якісь коханці займаються сексом? Навряд чи в таку погоду прямо на трасі! – подумав Микола. – А автівка, певно, дорога, не прості люди на такій їздять”.

Микола зовсім не розбирався в іномарках, вони його цікавили менш за все.

Порівнявшись з автівкою, Микола поклав на узбіччя свій велосипед з хмизом і підійшов до машини.

“Якщо спитають, чого підійшов, то спитаю, чи нема вогника запалити. Або спитаю, чи все у них гаразд.”

Микола непевно постукав по склу дверцят водія. Ніхто не відгукнувся. Відкривши двері, чоловік побачив жінку, голова якої лежала на рулі. Більш в салоні нікого не було.

Двадцять років тому, до скорочення персоналу і падіння на дно суспільства, Микола працював фельдшером на “Швидкій”, кілька років навіть на реанімобілі, тому добре знав, що в таких випадках треба робити. Пульс у жінки ледве простежувався, а то й зовсім зникав.

На жаль, телефон у Миколи давно зламався, а той айфон, що лежав поруч з дівчиною, виявився запароленим.

“І хоч би хто проїхав!” – з болем подумав Микола. Він зайшов з іншого боку машини і заліз в салон, ввімкнув світло, відкинув крісло дівчини назад, щоб вона прийняла лежаче положення. Розстібнув шубу і почав непрямий масаж серця.

“Погано, що немає ні атропіну, ні інших ліків. Ані дефібріляторів!”

Раз, два, три, чотири, п’ять… двадцять дев’ять, тридцять. Пауза”. “

Штучне дихання “рот в рот”.

“Як давно я не цілувався з жінкою”, - подумав Микола.

“Раз, два, три, чотири, п’ять… двадцять дев’ять, тридцять. Пауза”.

“Раз, два, три, чотири, п’ять… двадцять дев’ять, тридцять. Пауза”.

“Раз, два, три, чотири, п’ять… двадцять дев’ять, тридцять. Пауза”.

Кінець… Все…