«Будильник задзвонив знову. Та сама мелодія, та сама година, та сама тиша до нього і після. Я навіть не здригнулася. Просто натиснула "вимкнути" й повернула голову до вікна... Небо було бляклим, сірим із брудним світлом світанку. Таке саме як учора. Таке саме, як учора. І як тиждень тому. І як всередині неї.
Встала. Зібрала ліжко. Вмилася холодною водою – ніби намагаючись пробудити не тіло, а волю. Відкрила шафу, взяла форму – білу, без плям, без запаху, але таку... бездушну. На кухні – залишки вчорашнього хліба, надкусане яблуко, чайник, що втратив сенс заварки. Я не снідала, просто пила воду. Бо щось потрібно пити, щоб не знепритомніти на парах. Це не турбота про себе – це вже фізіологічна необхідність.
Дорога до коледжу була така ж, як завжди. Асфальт, калюжі, перехожі в темному одязі, автобуси зі змученими пасажирами. У кожному обличчі – втома. Але мені було байдуже, я не мала сил навіть співчувати. Коридор коледжу зустрів шумом і безладом. Сміх. Плітки. Вічне: "а ти зробила завдання?", "що питатимуть?"» — Вона сиділа за партою вже за десять хвилин до початку пари. Приготувала зошити, записала дату, звірила конспект. Ніби готувалася не до лекції – а до бою. Викладач говорив – вона слухала, але мозок плавав десь осторонь. Писала автоматично, рука рухалася – а думки були пустими.
У сусіда закінчилась ручка – вона дала свою. Хтось запитував про тему – вона пояснила. Хтось просить допомоги з рефератом – погодилась. І навіть не питала коли віддадуть.
Вона була зручною. Невидимою. Незамінною – але не потрібною. Її не питали по-справжньому — «Ти як?» — Максимум – у формальному варіанті. І вона відповідала, як завжди: – «Все нормально.»
«Остання пара тягнулася вічність. Повіки важчали, але я трималася. Розуміла, якщо засну, знову скажу собі: "я слабка." – Я не маю права на слабкість» — Наказувала вона собі.
Коли викладач сказав: «можете йти», вона залишилася ще на десять хвилин, переписуючи схему для когось, хто не встиг. Потім вийшла в сіру вулицю, опустила погляд і пішла до гуртожитку, рахуючи кроки, аби в голову не лізли інші думки.
У кімнаті – тиша. Тепло, але на душі – холодно. Вона впала на ліжко, не знімаючи форми. Просто лежала, дивилася у стелю. Думала не про щастя, не про майбутнє. А про те, скільки ще таких днів витримає її тіло. Бо душа давно вже не витримує.
Потім дістала щоденник і написала: «Цей день нічим не відрізняється від учора. Я наче стою в кімнаті без дверей. Люди проходять крізь мене і залишають на мені свої сліди. А я мовчу. Тому що вже не вмію говорити про себе.»