Та, що згорала мовчки

Пролог

Тиша. Вогонь. І Вона – між ними.

Вона стояла на краю. Не над прірвою – над собою. Під ногами не було асфальту, даху чи піску, там була її втома. Спресована, тяжка, ніби бетон. Але не тримала – тягнула вниз.

Вітер не дув. Небо не зірвалося дощем. Сонце не світило, але й не ховалося. Просто було, як і вона – просто була.

В її очах не було сліз. В її грудях не було повітря. В її голові не було крику, там була – тиша.

Тиша – рівна, густа... Тиша – немов кров, що текла по її тілу, по її судинах. Тиша, що не просила допомоги. Не жалілася. Не кричала: «Я більше не можу!». Вона мовчала, бо вже давно втратила надію, що хтось її захочуть почути.

Руки – опущені. Пальці – обвуглені емоціями, які вона тримає в собі роками. Усмішка – тонка, натягнута, майже механічна. Звичка. Її усмішка – маска, яка приросла до шкіри.

Її називали сильною.

Надійною.

Доброю.

Тихою.

І вона справді була такою. Окрім, живою, бо всередині – вона згорала. Повільно, щоденно, мов папір на сонці, під лупою. Без полум'я. Без звуку. Без диму. Тільки жар, що розповзався грудьми і знищував її. Згорала, залишаючи після себе лише тінь. Тінь – у вигляді записів у щоденнику.

Тінь дівчини, яка ніколи не сказала: «Мені боляче.»

Філін

Подобається

#481 в Не художня література
#2413 в Детектив/Трилер
#1092 в Трилер

У тексті є: тиша, полумя, ідеал

Відредаговано: 09.06.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись