Розділ 53. Розм'якле грубе серце.

Дівчина стояла вдивляючись у темряву, мружачись від крапель дощу, що хлинули потоком їй в очі. Дорогоцінні камені розсипом яскравих крапель спадали з її шиї на груди. Темне плаття до п'ят увило її стан і вона з силою стискала в долоні зібраний нашвидкуруч букет з-під польових квітів.

Напевно, кожному у своєму житті потрібно відчути втрату близьких. Їй було байдуже, що хтось із місцевих дивиться на неї. Кожен із тих, що нині жили тут, ніби розумів її втрату і підходив ближче, стаючи трохи на відстані від неї. Висловлюючи таким чином підтримку такій юній і молодій відьмі, яка втратила в якийсь момент і батька, і матір в один день.

Травниця Алексіс, якій служив останні роки її батько. Закопала його на місцевому цвинтарі. Огородила місце його упокою від інших низеньким парканом. Гострі зубці огорожі були дбайливо повиті квітучими зеленими рослинами.

І ось зараз вона дивилася на невеликий горбик насипаної землі та намагалася заплакати. Але сльози застрягли десь у глибині її свідомості й навіть не збиралися виходити назовні. Нехай їй і було тяжко на душі.

У неї було почуття ніби та, інша Амалія десь там глибоко всередині ридає від втрати близької й дуже рідної істоти. Кохання якого за всі свої прожиті роки так і не змогла відчути.

Величезний темний вовк із легкою сивиною по шерсті повільно наближався до своєї жертви. Його крок був твердий і впевнений, з чітким наміром позбавити зухвалу відьму життя.

І в якийсь момент він зупинився, дивлячись на повністю відчужене від усього світу тіло дівчини, що стояла стовпом. Його чіпкий погляд торкнувся огорожі, що стояла перед нею. Біля метра квадратного огороджена ділянка землі й маленький кам'яний пам'ятник.

Хто він для неї? Промайнуло в голові мудрого Альфи зграї.

Вбираючи ніздрями повітря, він чув усе довкола. Близько двох десятків місцевих, були такі непомітні для дівчини. Але вони не сховалися від гострого погляду батька зграї й були такі помітні та відчутні для нього.

Маленька кішка в паніці забилася в найближчу нору, з моменту його наближення і була найближчою до своєї господині.

- Хто він тобі? - Поцікавився Уілан.

Голос його був холодний і сповнений прихованої загрози.

- Батько... - беземоційно відповіла йому дівчина.

Її голос звучав для нього настільки відчужено, ніби вона давно покинула цей світ і поряд з ним стояла лише її тендітна оболонка. Без магії, без нічого - просто просте тендітне дівоче тіло.

Він уважно вдивлявся в обличчя дівчини, намагаючись вловити найменші емоції щодо померлого. Але не зміг відчути навіть найменше тепло, що віддаляється від неї. Немов перед ним стояла не жива істота, а непробивний купол з чимось незвіданим і не пробивним.

Уілан наблизився ближче. Нахилившись, він вбирав у себе запах із насипаної купини за огорожею. Допитливий розум підказував йому, що померла істота була посланцем з потойбічного світу і несла в собі ген вовка.

- Твоя мати понесла від свого фамільяра і ти плід їхнього кохання! - Висловив в голос свої здогадки перевертень.

Йому навіть не довелося обертатися, щоб помітити ледь помітний кивок дівчини. Він його відчув. Вітер гойдаючись разом з її головою, направив потоки дощу, що ледве при крапав, в інший бік.

- Мати померла і невдовзі помер, і батько. Теріоморфні істоти майже завжди вмирають разом зі своїми господарями. Вони й були послані у цей світ, щоб бути поруч із ними...- він ніби розмовляв сам із собою.

У будь-якої істоти іноді складалося враження, що те, що відбувається зараз, раніше колись давно відбувалося. І ось зараз в Уілана було таке саме почуття. Наче він знову пережив цей момент у своєму житті.

Хоча він пам'ятав практично все, що відбувалося з ним раніше. Цього моменту точно не було у його пам'яті. Але його не полишала думка, що таке вже раніше з ним відбувалося.

- Ти його любила?

- Я його не знала зовсім. - Так само тихо відповіла йому дівчина.

- А він тебе кохав? - Після тривалої паузи поцікавився перевертень.

Його звіряча кров запульсувала з новою силою в тілі, розганяючись по жилах і лапи раптово похитнулися. Наче він сам був винний у всьому, що відбувалося у житті дівчини.

- Думаю любив, - віддалося глухе.

- А чи змогла б покохати?

Сідаючи на задні лапи, Уілан відчув, як темніє в його очах. Від цього його звіряча голова злегка похитнулася вбік ніби стираючи ту темну пелену, що утворилася перед очима.

- Гадаю, що змогла б. Тільки який сенс любити втілення того, чого не було? Краще покохати живе, і цінувати його поки він поряд з тобою. Оберігати його, підтримуючи у всьому.

Рука дівчини миттєво ковзнула до крапельок, що світилися на її шиї. Стискаючи долонею прикрасу, її обличчя відразу набуло рум'яного, живішого відтінку і вона щасливо посміхнулася. Згадуючи про хлопця, який і подарував їй цю красу.

- Любиш когось? - Хмикнув у розумінні перевертень.

- І чекаю на його повернення, - з кивком повідомила дівчина.

Кинувши недбало букет квітів на насип землі. Вона впевненим кроком рушила у бік будівлі.

- Мені є заради кого жити... - прошепотіла вона, звертаючись ніби в нікуди.

Розводячи руки убік, дівчина незабаром підняла долоні до неба. Пальцями ніби збираючи звідти непотрібну налиплу брудну тканину. А потім недбало стряхнула на землю все невидиме, що зачепилося за кінчики пальців.

Ні, сьогодні вона мала намір спати в лігві коханого чоловіка. Тому дивлячись на небо, що світліло, Амалія різко змінила свій маршрут проковзуючи між вологими насадженнями в земляний прохід. Дивлячись на кішку, що прошмигнула повз її ноги, вона посміхнулася їй і попрямувала далі до спального місця покритого сухою і просоченою його запахом травою.

Стискаючи передніми пазуристими лапами вогку землю, він ще раз глянув у слід дівчини, що зникала під землею.

- Не йди туди, - тихо загарчав він у бік помічника Юрі, що повільно крався до лігва.