Розділ 50. Відьма в збентеженні...

Місячне світло ледь пробивалося крізь хмари, що набігли від дощу. Огортаючи її тіло й вона прислухалася до всього, що чулося навкруги. Машина загула десь поодалік і дівчина попрямувала в той бік.

Слабкі краплі дощу, продовжували спадати вниз і вона серйозно замислювалася над тим, що вони змиють той - чудо-крем з неї. Через деякий час польоту, у її голові почали проскакувати уривками куплети пісеньки:

Наді мною - тиша,

Небо сповнене дощу,

Дощ проходить крізь мене.

Так і було, дощ, викликаний нею раніше, проходив ніби крізь її тіло. При цьому ефект крему не зникав і вона все більше раділа такому відкриттю. Продовжуючи ледь чутно наспівувати відому пісеньку:

У шумі вітру за спиною

Я забуду голос твій,

І про ту любов земну,

Що нас спалювала в порох...

Я вільна, немов птаха в небесах,

Я вільна, я забула, що означає страх.

Я вільна з диким вітром нарівні,

Я вільна наяву, а не уві сні!

- Невидима і зовсім вільна! - Ледве чутно крикнула вона на небо.

Я вільна...

Я вільна...

Я вільна...

Пролетівши над дорогою, її погляд уловив невеликих розмірів мінівен і він, очевидно, прямував до одного з міст.

Я вільна, немов птаха в небесах,

Я вільна, я забула, що означає страх.

Я вільна з диким вітром нарівні,

Я вільна наяву, а не уві сні!

Злегка голосніше промуркотіла Амалія нарешті наздогнавши цю машину, що рухалася зі швидкістю близько вісімдесяти кілометрів на годину і вхопилася гострими кігтями, що подовжилися, за її правий задній бік.

Охопивши його долонею, вона подряпала темну фарбу. Нарешті закинувши лівою рукою на спину скруток, що бовтався на ній.

Машина їхала практично беззвучно, дорога була рівною та прямою. Яскраво-червоні габарити навряд чи освітлювали фігуру, що просвічувала, але вона не ризикнула потрапляти під це світло підбираючись трохи вище.

Незабаром почали миготіти перші світлофори та вона раптом усвідомила, що при світлі дня її точно помітили б. Другий провулок вів прямісінько до знайомої для неї вулиці.

Рідне місто, з південно-західної частини міста було практично не знайоме їй. Але вона пам'ятала, що тут була лікарня, в яку вона їздила проходити медкомісію.

Роз'єднавши онімілі пальці, вона нарешті давати спокій машині та рушила вже знайомим маршрутом. Під нею пропливали дроти, проїжджали легкові автомобілі. По обидва боки від неї виднілися багатоповерхові будинки й вона з цікавості зазирнула в одне з вікон, що світилися.

Усередині була кімната вітальня, в ній на величезному темно-синьому дивані сиділо двоє кремезних чоловіків. Виставивши свої величезні животи вони пили пиво і голосно про щось сперечалися. Біля їхніх ніг лежали та стояли розкидані бляшанки з-під пива. Навпроти них, на всю стіну висіло голографічне зображення по якому бігали чоловіки в трусах. Найбільше її зацікавили ті, хто вже зняв футболки й бігав по абсолютно зеленому полю роззявивши роти.

Такого точного авто стереоскопічно відтвореного візуального сприйняття, дівчина ще не бачила вдивляючись в силуети знятих об'єктів. Чоловіки в трусах на екрані були настільки реалістичні, що вона мимоволі прилипла щокою до вікна, розглядаючи темні спортивні майки, що ховаються під футболками. Через деякий час засмутившись від того, що ці чоловіки на полі не збираються роздягатися повністю, вона остаточно втратила до них інтерес і полетіла далі.

У сусідньому провулку було напрочуд багатолюдно, народ ніби стікався подивитися на видовище. Не вважаючи на те, що вже була глибока ніч. Мешканці будинку зі швидкою спритністю вистрибували з під'їзду, спускаючись сходами, вибігаючи з будівлі.

Крики та паніка посилилася, коли буквально за кілька метрів від неї розлетілося вікно. Жар, що вирвався назовні, виштовхнув на вулицю скляні уламки, які розсипалися каскадом вниз і розліталися в різні боки. Кілька з них врізалися Амалії під шкіру і зашипівши від болю, вона намагалася витягнути скельця, що вислизало з-під пальців.

- Скло летить! - Заверещав десь знизу натовп, що розбігався.

Далеко внизу забігали люди по тротуару, розбігаючись у різні боки. І коли всього за пів метра від неї почало тріщати вікно, дівчина раптом усвідомила, що варто було б трохи допомогти загасити це полум'я, що швидко розгорялося.

«От тільки як?» Вона на той момент не знала.

Так і завмерши навпроти вікна четвертого поверху, вона вдивлялася в затемнену від диму кімнату. Здається, там були люди або навіть двоє, вони лежали на підлозі та були непритомні.

Дрібні язики полум'я вже почали пробиратися в кімнату, минаючи вузький коридорчик. Прямуючи з кухні, де, мабуть, і виникло займання.

«Допомогти чи не моя справа?» У цей момент гадала дівчина.

Секунда летіла одна за одною та Амалія таки вирішила допомогти. Замахуючись значним згортком, сподіваючись на те, що жодна з найдорожчих баночок скляночок не постраждає.

Розмахуючись із зусиллям і вдарила згортком у вікно, вона все ж таки розбила його.

Впливаючи у розбитий отвір вікна Амалія раптом усвідомила, що дощ тим часом посилювався і його краплі потужними потоками проникають у кімнату з надією врятувати свою господиню.

- Ото як, - замислено пробурмотіла дівчина.

Кинувши важкий згорток на підлогу, вона з незвіданою спритністю кинулася до хлопчика приблизно п'яти або шести років, що лежав ближче до неї на підлозі. Трохи далі від нього лежала і дівчинка восьми чи дев'яти років. А на дивані розлігся чоловік із пляшкою в руці.

- Не бійтеся... я врятую вас.

Пообіцяла Амалія дітям, що втратили свідомість від чадного диму.

Її голос пролунав сипло і хрипко через довге знаходження на вітрі під дощем, нагадуючи старечий. І вона спробувала відкашлятися, щоб він звучав значно м'якше.