Розділ 49. Книга вітряної відьми та порятунок.

Пар підіймався над невеликим похідним казанком, запах киплячих трав літав у повітрі. Якоїсь миті божевільна відьма здригнулася, завмерши повністю на місці.

- Передай Краару, що я його любила.

Потім посміхнулася і голими руками взяла киплячий казанок по обидва боки, щоб вилити весь його вміст на себе.

Амалія встигла тільки скрикнути, перш ніж зрозуміла, що жінка вже впала на кам'яну підлогу. І її обгоріле, вкрите рясними бульбашками обличчя виявилося в середині купи нутрощів, що плавилися. Шкіра її потемніла, поступово зникаючи в коричнево зеленій жижі. Незабаром на її поверхні плавали лише очниці.

- Дурна, дурнувата відьма!

Закричав влітаючи в приміщення ворон, він був значно більше звичайних і немов виділяв з пір'я темний дим.

- Найдурніша відьма, серед тих, кого я навчав!

Його погляд, раптово торкнувся Амалії.

- І чого ти її не зупинила? От тепер будеш тут одна!

- Наче я могла! - Прикрикнула вона на нього, раптом прикривши ніс і рота долонею.

Калюжа під ногами, почала виділяти смердючий запах і вона незабаром поспішила по проходу, де було хоч якесь свіже повітря.

Ворон тим часом приземлився. Схиливши голову до рідини на підлозі, він розвів крила в сторони й з його очей котилися прозорі сльози.

Згодом впоравшись зі своїм нездужанням і поступово звикнувши до смердючого запаху, що виділявся з калюжі, Амалія повернулася до ворона. Їй більше не хотілося залишатися тут і його втрату вона певною мірою розуміла, тільки ось прихильності в неї самої до цієї відьми не було ніякої. А їй треба якось звідси вибиратися.

- Послухай, адже ви Краар?

Він слабо кивнув, набуваючи якоїсь подоби живого.

- Перед смертю вона сказала, щоб я передала тобі. Що вона тебе дуже кохала.

Амалія і сама не усвідомила, що на її очах утворилися сльози. Гул недалекої грози, долинув до них подихом холодного вітерця, що йшов з довгого тунелю.

- А ти, виходить дочка Карелії. - З легкою усмішкою пробурмотів він.

- Я не знаю як звали мою матір, - з легким сумом відповіла дівчина. - Якою вона була?

- Такою, як усі - відьмою.

У його тоні чулося грубе роздратування. І Амалія вирішила дати йому ще трохи часу, щоб він заспокоївся. Від чогось вона вважала, що так буде правильніше. Тому просто присіла на диван, сподіваючись на те, що він незабаром прийде до тями.

Але ворон, якийсь час так і стояв розчепіривши крила й схиливши голову. А потім і зовсім перетворився на дим прямуючи до виходу.

Дівчина навіть не встигла закричати, щоб хоч би словесно зупинити цей дим. Він уже на той момент повністю зник виходячи з печери, проникаючи в тунель.

- І що мені тепер робити?

Запитала вона, сповзаючи з диванчика на холодний камінь.

- Як тепер звідси вибиратись?

Одне з м'яких сидінь нахилилося разом із нею і з горла Амалії вирвався мимовільний радісний вигук. Звичайно ж, у дивані було дерев'яне заглиблення і в ньому лежало кілька звичайних, на перший погляд, книг. Скринька з прикрасами, з усього видно стародавніми. А ще скринька з округлими скляними коробочками, закрученими металевими кришками й в них знаходився крем. Пахнючий, травами і ягодами крем, мав трохи рідку текстуру і немов світився світло-жовтим відтінком.

- Книга! - Вигукнула Амалія, побачивши на самому дні фоліант.

Точно така сама стародавня з темною палітуркою книга, як у неї. І навіть символ гілочки із чотирма пелюстками на обкладинці. Тут деякий час горів один із пелюсток сріблястим сяйвом і він миттєво згас.

Амалія ніби згадала, що того дня, коли вона вперше поглянула на обкладинку книги приворотних зіллів. На ній ще тліла, злегка блимаючи зелена пелюстка. А потім згасла. Тут же теж спалахнула пелюстка і згасла. Вказуючи на те, що відьма, що володіла книгою, - мертва.

Видихаючи в надії, що в книзі справді є підказки, як вибратися або хоча б рецепти зілля для польоту. Амалія на той момент зовсім не думала про те, де вона візьме ці трави для подібного зілля.

«Закохана відьма чи ні, це все не має значення.» Звучав заголовок основного напису, варто було Амалії тільки розкрити та прочитати його.

Нижче, як і в усіх попередніх книгах, була приписка каліграфічним почерком:

«Молоді відьми часто закохуються, і цього не змінити. Це і добре, і водночас погано. Іноді любов приносить лише страждання, іноді вона приносить порятунок. Все залежить від того чи потрібна відьмі любов, дарована їй долею.»

За звичкою вона вже глянула на 29 сторінку, але на ній не було жодних приписок чи попереджень.

Фоліант, який вона тримала в руках був значно меншим за попередні й він теж здавався незакінченим.

Ця стародавня книга справді містила у собі зілля для левітації. У ній були слова, які заклинали предмети для польоту. Тільки підкріпити ці слова потрібно було відповідним відваром. І рецепти цих відварів були з подібним описом різноманітних намальованих рослин.

А на 50 сторінці виднілася позолочена гравюра. На цій гравюрі були відображені ті ж чотири жінки, в старомодних шатах з корсетами. Цього разу вони були зображені на тлі якоїсь гори. Одна з жінок знаходилася попереду інших. Розкинувши руки в різні боки, вона прикрила очі й ширяла в повітрі, перебуваючи трохи вище за інших.

Амалія раптом здригнулася від розуміння істини. У печері мало бути темно, хоч око виколи. Але книга в її руках, ніби світилася, вітаючи тьмяним свіченням свою нову господиню.

Дівчина швидко оцінила ситуацію, ковзнувши поглядом по темному просторі. Іскристого свічення від рідини на підлозі вже не було, а вибиратися якось треба було б. Ось тільки за рецептурою для левітації були потрібні трави та бажано свіжозібрані, інакше час дії ефекту значно знижується. Від розуміння цього її погляд зовсім згас.

Деякий час вона ще повільно ковзала по стелі, стінах, дверях комори, ліжку... дивану. І раптом її погляд торкнувся ніші заглиблення. Їй чомусь здалося, що у відьми вітру мазь особлива. Та й раптом що трапиться, ця божевільна повинна була якимось чином підстрахуватися про всяк випадок, щоб не залишитися тут назавжди.