Розділ 47. У печері Фей Ладан.

Яскраве світло заходу сонця вдарило в очі Амалії, змусивши їх сльозитись. Вона завмерла підводячись з холодної кам'яної брили, жадібно ковтаючи повітря пересохлим ротом. У горлі була пустеля з ребристими хвилями від вітряної бурі по язику.

- От гадина...

Пробурмотіла Амалія, згадуючи злим тихим словом свого секретаря Раду.

- Виберуся, своїми руками тебе придушу! - Лаялась вона.

Печера на вершині якоїсь скелі, у ній виступ на якому лежала дівчина. Ліворуч від неї виднілося поглиблення, через яке й пробивалися останні промені заходу сонця. За ним відкривався величний вид на порослі рослинністю гірські піки.

Підвівшись і обережно подивившись униз, голова дівчини закрутилася. Кам'яні склепіння спадали вниз, застиглим твердим водоспадом і лише світло-зелений мох зрідка покривав його.

- Звідси тобі не втекти, - тихий хрипкуватий голос змусив її здригнутися.

Амалія злякано обернулася. З іншого боку від виступу, в проході рота печери стояла жінка в блакитному одязі. Її шкіра немовби світилася зсередини, а довгі білі коси спадали прямими потоками вниз.

Як вона потрапила сюди? Навіщо її принесли сюди? Амалія не знала. Але жінка їй нагадала ту з ляльковим обличчям в офісі та в кімнаті будинку Глафіри Адольфівни. Ні, її риси обличчя зараз розгладилися і стали цілком звичайними, але це була та ж жінка.

Несподівано запаморочення посилилося і сильні спазми блювоти підступили до горла. Нахиляючись уперед, Амалія виплеснула за межі кам'яного виступу те, що рвалося на волю. Після чого спокійно витерла рота тильною стороною руки.

- Не турбуйся, твоє жалюгідне життя я не заберу. - Повідомила жінка.

- Навіщо я вам?

- Мені потрібна твоя присяга, і я відпущу тебе. Присягання на крові. Ти присягнеш і будеш вірною берегинею котла. Котла, що поглинає життя людей та їхнє щастя, перетворюючи його на чисту магічну енергію для нас. З нею ми можемо творити чудеса, виконуючи власні бажання та бажання тих, хто дорогий для нас. Аж до воскресіння. Але навіть якщо життя близьких продовжиться. Випивши зілля з котла вони стануть одними з тих, чиї життя переварюються в ньому. Так що зілля з казана корисне повною мірою тільки для його хоронительок.

- Ви вбиваєте людей? - Здавлені слова вирвалися з грудей дівчини.

- Ні, що ти. Котел просто переварює все хороше, перетворюючи його на щось погане. Життя людей через випробувані ними подібні емоції скорочуються і ми отримуємо силу.

Амалія тільки проковтнула, не бажаючи емоційно страждати.

- Я теж помру? - Злякано пролепетала.

- О ні. Смерть однієї з нас і так уже змусила казан тріснути. Ти просто принесеш присягу і будеш берегинею казана, як і ми.

У цей момент серцебиття дівчини почастішало, пульс нарощував тиск у скронях. А до горла підступав черговий ком нудоти.

- Ти поки що заспокойся, а я підготую відповідний відвар для твого швидкого відновлення. Зілля, яке ти випила дуже потужне, воно й заспокоїло твою внутрішню силу і дозволило мені перенести тебе сюди. Скоро тебе перестане турбувати нудота. Залишки зілля вийдуть природним шляхом, і ти зможеш відновити свої сили. Для принесення присяги потрібна не тільки твоя кров, а й магія відповідної стихії, якою ти володієш. Твоя гроза, вона ж грім, дощ та блискавки. Дуже потрібна на додаток до сил відьом смерчу, землетрусу та первозданного полум'я.

Голос її звучав спокійно, немов літній вітерець, що ллється та лине по безкрайніх полях. Плавно й умиротворено пливе поверхнею океанів, проходячи далі огортаючи навкруги скелі.

- Я відьма смерчу, він же буря, вітер та повітря. Як виявилося, ми з тобою взаємопов'язані. Так само як земля та вогонь. Без землі не буде вогню. Так само як і без грози, не стане вітру. Магія однієї з нас згасатиме поступово, якщо помре інша. Поки не буде спадкоємця крові, або спадкоємця стихії. Стихія сама знаходить собі наступника, якщо немає кровного носія. Ти наступниця грози.

Схиливши голову в легкому поклоні, жінка просто попливла повітрям віддаляючись кудись углиб печер. А Амалію тим часом зігнуло в черговому пориві блювоти, що підступає до горла.

Через деякий час пальчики дівчини пробігли кам'яною брилою під нею. Амалію не хвилював той факт, що вона може забруднитись. Тому спритно зістрибнувши з неї, вона повільно попрямувала до проходу, де щойно зникла та жінка.

Опинившись у довгастому тунелі, Амалія випросталася на повний зріст зазначивши собі, що він досить широкий і в міру вузький. Проритий у твердій породі, він був не рівним і з явно видимими в напівтемряві заглибленнями. Під ногами виднівся ґрунт, утоптаний рівно на стільки, що вже був кам'яним.

Вона попрямувала вперед, оглядаючи стіни тунелю з таким виглядом, неначе боялася того, що вони почнуть звужуватися і раптом розчавлять її.

Тунель здавався довгим, він поступово повертав то ліворуч, то праворуч зникаючи в повній темряві. У якийсь момент вона тріумфально засміялася вдивляючись у світло, що виднілося попереду.

Згодом перед її очима постала чавунна піч, оповита язиками полум'я. Обжита печера з рівною стелею і прямі стіни з круговими хитромудрими візерунками на них.

Обличчя жінки ловило жар від похідного казана, що висів над червоним вогнем печі.

Стіни печери були занурені в темряву і лише зрідка їх торкалося світло, що надходило від полум'я. На них же мелькала темна тінь жінки, що схилилася до казанка.

У її руках була велика дерев'яна ложка, і її пальці спритно помішували по денцях котла. Ніби збиваючи з дна суміш трав і тим самим вичавлювали її об стінки.

Дівчина мимоволі замилувалася подібними рухами жінки. Як спритно вона переминає цей весь склад різноманітних трав, одночасно з цим перетворюючи їх на рідку кашку, що булькала.

- Тобі доведеться почекати. Відвар ще не готовий і йому потрібен час, щоб охолонути та настоятися.

Не озираючись, промовила жінка.

- Ти як, у нормі? Вже не нудить?