Розділ 42. Прихований подарунок.

Декілька натискань на кнопочку біля високого металевого кованого паркану і динамік охоронної системи особняка видав злегка шиплячий звук:

- Так? - Віддався невпевнений жіночий голос.

Амалія тільки глянула в бік припаркованої машини, що стояла поблизу, і один з хлопців повільно вийшов вдивляючись у її обличчя з погано приховуваним хвилюванням.

- Привіт, слухай. Я, здається, забула свої речі десь у будинку, не могла б ти відчинити двері.- З хвилюванням у голосі пробелькотіла Амалія.

- Приходь завтра, вже пізно. - Більш грубо повідомив той самий невідомий голос.

- Але... я забула щось дуже важливе і мені терміново потрібна ця річ. - Обурено повідомила їй.

На її обличчі з кожною хвилиною все більше зображалося хвилювання і вона розуміла, що, можливо, її зараз бачать через камеру спостереження. Але від чогось Амалії хотілося з'ясувати, чи все добре з наставницею.

- Глафіра Адольфівна дозволила мені жити в неї в будинку стільки скільки я забажаю!

Вигукнула вона від чогось розсердившись.

- І там мої речі, відчини двері негайно!

З динаміка почулося щось нероздільне, після чого клацнув замок і двері справді відчинилися. Амалія стала як вкопана, вдивляючись перед собою. Ніяк не наважуючись увійти. Молодший із братів впевнено наблизився до неї та кивнув, пропонуючи їй йти вперед.

- Мені не перескочити паркан, - прошепотів він, хитаючи в бік братів. - А вони зможуть. Не бійся, ми поряд і ми чуємо майже все, що відбувається в будівлі.

Вона тільки глянула на високий кам'яний мур, що оточував ділянку біля будинку. Після чого впевнено штовхнула вхідні двері будинку та переступила поріг, залишивши Любомира на вулиці. Він тим часом спокійно підпер спиною стіну будівлі й кистю підбадьорив її проходити далі.

- Вона тут! - Почулося тихе перешіптування.

Амалія знову завмерла на місці. На вигляд все було звичайним. Все той же килим під ногами, без видимих пошкоджень або слідів. Стіни були все в тому ж чудовому стані, неначе нічого й не відбувалося. Тому вона пройшлася далі, зазираючи практично в кожні прочинені двері. Але в кімнатах все було, як і раніше, без видимих змін.

Підіймаючись нагору, Амалія ковзнула у виділену для неї кімнату і завмерла у дверях. Глафіра Адольфівна власною персоною знаходилася в цій кімнаті, сидячи на пуфику перед трюмо, і дівчина в полегшенні видихнула.

На протилежному боці кімнати біля вікна стояла ще одна незнайома жінка у світло-блакитному вбранні. І ось ця жінка здалася їй знайомою. Тільки вона не могла згадати, де її раніше бачила. Списавши все на свою забудькуватість і на велику кількість співробітників, Амалія лише вирішила, що ця жінка просто одна з робітниць концерну.

- З вами все гаразд? А я так хвилювалася, - з видихом кивнула вона у привітанні головній.

- А що зі мною може бути? - Прохрипіла їй начальниця якимось дивним голосом.

Але Амалія не звернула на це особливої уваги. Яким ще може бути голос у старої відьми? Звичайний старечий. Ось і цей по старечому хрипів. Начебто нічого незвичайного. Тим більше вони зовсім мало знайомі.

Знизавши в здивуванні плечима, вона просто ковзала по кімнаті поглядом. У пошуках залишеного раніше тут рюкзака.

У спальні горіли яскраві лампи, добре освітлюючи кімнату. Але її речей чомусь не було видно. Нехай вона й залишила їх на найвиднішому місці біля дивану на тумбочці. Наблизившись до ліжка, вона зазирнула під ліжко. Яке чомусь було прикрите до підлоги смарагдового відтінку покривалом. Рюкзак лежав там на підлозі. Він був чимось наповнений і притиснутий до іншої сторони стіни. Щоб дістати його, їй довелося відкинути покривало й практично прилягти на м'який килимок біля ліжка.

- Сподіваюся це все? - З погано приховуваною дратівливістю пробурмотіла жінка біля вікна.

- Тут ще були десь речі... - задумливо пробелькотіла Амалія.

- Ах речі. Гадаю, вони більше не ваші. - Розвела руками світловолоса жінка біля вікна.

Її довге пряме волосся буле зібране в тугий високий хвіст, від чого біле як крейда обличчя нагадувало лялькове ніж звичайне людське.

Перевівши погляд на наставницю, що сидить біля трюмо, Амалія тільки звузила очі в німому питанні.

"Що відбувається?"

Та вона їй нічого не відповіла. Навіть не звернувши на неї уваги, вона продовжувала сидіти в одному легкому домашньому халатику накинутому на голе тіло і кінчиками пальців викладала крем на обличчя. Амалії здалося, що цей крем пахне тванню і вона придивилася уважніше.

Округла дерев'яна коробочка, нагадувала вирізану скриньку. Усередині неї жовтий крем жирної суміші, який Глафіра Адольфівна з ощадливістю накладала на шкіру легкими круговими рухами втираючи в шкіру.

- Це все? - Нетерпляче зам'ялася жінка біля вікна.

- А завтра на роботу виходити?

Поцікавилася вона у начальниці, адже Петер їй повідомив і ці його дії здавались дуже дивними.

- Ну звичайно ж! - Прохрипіла ніби розсердившись та, що сиділа біля дзеркала. - Ви ж все ще є зазначені у нас як працівник. Значить – виходити.

Глафіра Адольфівна ніби кривлялася і це насторожило Амалію.

- А де Петер? - Поцікавилася. - Просто він сьогодні поводився дуже дивно.

- Ах Петер. Його звільнено і з цього дня він у нас більше в нас не працює.

Гучно крикнула охриплим голосом Глафіра Адольфівна.

- А як же ... - Амалія ніяк не могла зрозуміти, що відбувається і продовжувала м'ятися біля ліжка притискаючи свій на подив твердий портфель, що обтяжував.

Обскубані в білу ниточку по краях брови насупилися і рівними рядами лягли на очі в невдоволенні. Тонка вертикальна зморшка, що перерізала перенісся, раптово розгладилася і змінилася на дві зморшки. Дедалі більше підтверджуючи висновки Амалії, що тут щось не так.

"Хіба речі не були подаровані їй раніше і чому їх раптово відібрали?" У цей момент думала вона.

І цей портфель, що раптово став твердим й важким. З якоїсь причини вона не наважувалася дивитися при них, що було в ньому. Якесь невідоме їй почуття всередині підказувало їй бігти звідсіля. Бігти не замислюючись, якнайшвидше і не озираючись.