Розділ 39. Ви могли б усі... відвернутися.

Ростислав тільки заплющив очі й майже відразу ж розплющив їх. Після чого миттєво рвонув до дівчини, такої зухвалої та по милому розсердженої.

Від чогось ця її агресивність розвеселила його, коли вона з обуренням вирішила відштовхнути його від себе.

Наступної миті, його гарячі вуста накрили її холодні як лід. І вона піддатливо зігнулася на зустріч йому, все ще продовжуючи відштовхувати.

- Будь ласка, будь розумницею. - Прошепотів він одними губами.

Шалений пульс віддавався з гулом у вухах, затьмарюючи його свідомість. Звіряче чуття підказувало йому, що вона збуджена. Але водночас все ще продовжує чинити опір його натиску.

Невдовзі відчувши на губах солонуватий присмак сліз, її сліз. Він із зусиллям змусив себе відсторонитись.

- Це обурливо!

Подала нарешті свій голос рудоволоса Рада.

- Відпустіть негайно мою начальницю!

З обуренням вимагала вона.

- Та як ви смієте!

Вигукнула вона, коли тієї ж миті третій із братів вирішив втрутитися і допомогти середньому братові. Не менш пристрасний поцілунок миттєво заглибився і криклива дівчина одразу замовкла. Широко розплющивши очі, Рада дивилася на усміхненого кароокого чоловіка з рудуватою копицею волосся, що нависала над нею.

Ростислав тільки в полегшенні видихнув, підхоплюючи на руки улюблену відьму, що в цю мить різко затихла. Вона деякий час невидючим, помутнілим поглядом намагалася зрозуміти що врешті-решт відбувається і чому їх обох раптом притиснули до землі два грубі нахаби.

Золотисто-карі очі метнулися до дівчини, що сиділа на колінах брата, і на його обличчі прорізалася радісна посмішка.

- Любомир, дуже приємно.

Темно-карі очі Ростислава тим часом зберігали безтурботний задумливий спокій.

- Амалія, - кивнула дівчина.

- А мене Рада звати і я рада знайомству з вами Любомир ... - протягла мрійливо рудоволоса дівчина.

Чоловік так і продовжував нависати над нею. Її обличчя тим часом набуло більш морквяного відтінку і вона, зніяковівши, відвела погляд убік.

- Малий...- тихо рикнув Ростислав.

Тим самим натякаючи йому, що він надто близько і вже тривалий час дивиться на його жінку. Почувши попередження брата, той одразу ж відповз убік.

Амалія відкрила рота, потім безмовно закрила. Чи то намагаючись щось сказати, чи так і не наважившись щось ще додати.

Ростислав продовжував терпляче чекати. Притискаючи її до грудей, він прикрив очі та чекав на те, що вона скаже. Але вона мовчала.

З грудей Ростислава незабаром вирвався звук, схожий на невдоволене утробне бурчання.

- Гаразд, поговорімо? - Запропонувала Амалія повільно сповзаючи з його колін. Сідаючи поруч.

Ростислав від чогось важко зітхнув і нарешті розплющив очі. Спочатку одне око, потім інше. Він ніби боявся чогось, що могло статися.

- Ти не правий! Я не болотна повія. - Наповненим смутком голосом першою пробурмотіла дівчина.

Опустивши погляд до землі, вона чомусь сподівалася, що він зрозуміє її біль або щось зробить забравши цей біль.

- Я розумію, - тихо пробурмотів.

І замість того, щоб підвестися і піти, просто ближче притягнув її до себе.

- Вже пізно, - без емоційно пробурмотіла вона, продовжуючи поглядом шукати щось у траві.

Вона повільно відсунулась від нього.

- Обійдешся! - З незрозумілим розпачем пробурмотів Ростислав.

Дотримуючись трепетної обережності. Він з ніжністю нахилив її голову, щоб наполегливо накрити її губи. Час навколо них ніби зупинився, а серця стукали в унісон, вирушаючи в шалений галоп. Його губи з кожною секундою ставали все більш вимогливими та наполегливими. А ніжні сильні пальці закопавшись у густе волосся дівчини не давали їй відсторонитися.

І раптом все різко скінчилося. Його жадібні та наполегливі губи миттєво від'єдналися. А чоловік різко підвівся з наміром піти.

- Ось навіщо ти прийшов?

Схлипнула Амалія. Але в цей момент він нахилився, і так дбайливо притягнув її до себе намагаючись втішити. Поцілунок вийшов сам собою, він був для Ростислава немов ковток цілющої прохолоди цього спекотного дня. Амалія відповіла йому так само пристрасно дозволивши поглибити поцілунок, миттєво повиснувши на його шиї.

Але він несподівано різко відсторонився, знімаючи її руки зі своїх плечей і обережно поклав їх навколішки дівчини.

- Тобі обов'язково треба було приходити та все зіпсувати!

Вигукнула вона вже чуючи стукіт крапель дощу, що відбиваються від стенда. Вона ледве стримувала потік розпачу. Він йшов, поспішаючи загубитися в натовпі.

- Ти моя.

З усмішкою пробурмотів він обертаючись до неї.

- Я не дозволю тобі знайти когось іншого.

- Дурень! - Нагородила вона його лайкою розгнівавшись.

У цей момент, вона вся горіла від бажання. А він просто підвівся і як ні в чому не бувало вирішив піти. Серце її розривалося на частини, а вона з гіркотою намагалася заспокоїти цей м'язовий орган, що стискався сильно б'ється в грудях.

- Згоден, - пошепки долинуло до неї.

Дощ тим часом наростав, з кожною секундою збільшуючи свій натиск. І тільки щаслива рудоволоса Рада несподівано завуркотіла собі під ніс:

- Дочекалася! Нарешті дощ. І цей самовпевнений рудий десь зник...

На її обличчі явно зобразилося бажання побачити видовища у вигляді природних явищ, таких як злива, буря чи блискавка. Вона зрідка кидала на Амалію бадьорі погляди з благанням і погано приховується вимогливістю на обличчі.

- Молода леді?

Грубий жіночий голос зненацька перервав подальші висловлювання.

- Шановна! - Звернулася вона ж до Амалії. - Ви не могли б прибрати цей непотріб?

- Ми б ніби на відпочинку! - Вирішила висловитися ще одна незадоволена відьма, з іншого боку натовпу.

- Я постараюся. Відверніться всі, будь ласка.

Дівчині від чогось стало ніяково від спрямованих на неї поглядів. Мінімум чоловік тридцять, що стояли під стендом. Зосередили на ній свій погляд у розумінні того, що це вона закликала дощ.