Розділ 36. Наслідки спровоковані грубістю.

На всі боки від довгої та не рівної порослої густою травою стежки, підіймалися високі й не прохідні вікові дерева. Амалії від чогось ліс здавався таким рідним і милим.

Непрохідність чагарників теж була для неї не проблемою, міцні гілки самі розступалися перед нею. Тут же опускаючи важку ковдру з листя за нею.

Десь у траві шурхотів жук, можливо готуючись до зими. Тихенько попискували миші, зовсім не переймаючись через новоприбулу. Там же далі погляд дівчини чіплявся за пухнасту сіро-коричневу шкірку лісового зайця, який уже догризав видерту з-під землі кору або якийсь корінець.

Підходячи ближче до селища, вона відчула на собі чіпкі погляди вовків або інших хижаків, що мешкають поблизу поселення. Як тільки вона підійшла до рідної будівлі, так відразу дві вусаті морди висунулися з заростей і тут же зникли з поля її зору.

Здавалося б на перший погляд нічого не відбувалося, але Амалія відчутно занервувала. Коли помітила зовсім у протилежному боці ще кілька темних вологих носів. Немов вовки чи перевертні вели якусь свою гру. Можливо вони навіть полювали на когось, що найімовірніше. Саме про це на той момент подумала дівчина.

Увійшовши до будівлі, вона поспішила до спальні, яка розташовувалася на другому поверсі. Де зберігався повсякденний одяг та інші речі. Переодягнувшись у прості спортивні штани та топ, що підходив за кольором. Амалія врешті решт спустилася донизу, щоб приготувати вечерю і нагодувати кішку, що вешталася невідомо де.

Несподівано заскрипіли двері заднього виходу і в отвір зазирнула чоловіча темна голова. Виглянувши в прохід Амалія побачила, як улюблені очі холодно блиснули. І вона захопливо дивилася на Ростислава, який довгий час не зводив з неї озлобленого погляду.

- Я сумувала... - одними губами прошепотіла вона.

- Дурня! - Практично прогарчав у відповідь чоловік. - Ти мені не підходиш, болотна повія.

- Ти чого, Ростиславе?

Амалії було боляче чути від нього подібні слова, і в неї було почуття, що земля йде в неї з-під ніг.

- Так, мабуть, чогось подібного й варто було від тебе чекати.

Набравши в легені більше повітря, Амалія кілька секунд блукала невидимим поглядом по зачинених дверях. На губах з'явилася гірка напівусмішка, а в очах застигли сльози, що ледь з'явилися.

- Ти ідіот ... - видихнула вона ледь чутно.

На тремтячих колінах вона рушила до дверей, через кілька секунд уже визираючи з будівлі. У скронях дівчини голосно застукала кров. А дерева перед очима раптом почали розгойдуватися.

- Ростиславе, ти ідіот! - Прохрипіла вона голосніше, звертаючись до спини оголеного хлопця, що віддаляється в ліс.

В цей момент їй здалося, що в горлі щось застрягло і заважало дихати. Адже чоловік навіть не озирнувся, продовжуючи повільно віддалятися до густіших лісових чагарників.

Вона хотіла якось затримати його, або гукнути, але вже не могла. Крутилася голова, а земля продовжувала йти в неї з-під ніг. На той момент їй здавалося, що якщо він піде зараз. Вона ніколи більше його не побачить.

Прохолодний вітер, що несподівано налетів, надав їй сил і вона широко розплющила очі. На тремтячих ногах тут же кинувшись за ним до лісу. Чудово розуміючи, що наздогнати перевертня, що миттєво обернувся, їй не під силу.

Все було марно, сліди звіра вже загубилися в густій траві, повністю зникаючи з поля її зору. Не залишилося ні прим'ятої трави, ні відбитків великих лап на вологій лісовій землі.

Якийсь час Амалія бездумно йшла вперед. Їй не хотілося кидати свої пошуки. І вона так розраховувала знайти його у цьому густому лісі. Щоб хоча б поговорити та з'ясувати з чого це раптом він вирішив її так обізвати.

Так крок за кроком, метр за метром вона просувалася в густу хащу. На вулиці вже почало темніти, але вона все продовжувала кудись йти навіть не намагаючись дивитися на всі боки.

Через деякий час вона спіткнулася і впала, сльози вже застилали очі і їй більше не хотілося підійматися.

Високо над головою ледь пробивалося світло не повного наростального Місяця, і вона навіть не замислювалася над тим, як давно вже згустилися сутінки. Так і продовжуючи лежати на прохолодній землі, яка заспокоювала думки та розум.

На деякий час запанувала безпроглядна темрява і їй почали чутися голоси. Хтось розмовляв про щось, то були зовсім незнайомі їй люди. Здається, чоловіки були дуже далеко і вони вже збиралися повертатися додому. Після рибальства чи полювання, Амалія так і не розібрала.

Ліс ніби сам посилав їй цю розмову, намагаючись заспокоїти стихійну відьму. Природа сама посилала їй щось, вважаючи це цікавим.

Через деякий час почав мрячити дощ, який тільки відбивався від листя дерев зовсім не торкаючись дівчини й вона нарешті прийшла до тями.

Судомно проковтнувши в'язку грудку в горлі. Амалія нарешті розслабила судомно стислі коліна і закрила обличчя руками стираючи налипле із-за вологи сухе листя і траву.

Пройшло не так багато часу, перш ніж вона повністю заспокоїлася і ніби разом зібравшись різко піднялася, чітко маючи намір змусити його пошкодувати за сказані ним слова.

До того моменту, як вона вже повернулася додому, дощ уже лив як з відра. По обличчю дівчини текли струмки води, змиваючи з собою залишки налиплого лісового пилу. Проте весь цей час у вухах вона чула тільки слова, сказані їй Ростиславом:

- Ти мені не підходиш, болотна повія!

Заковтуючи залишки смутку, дівчина примружила в гніві очі, споглядаючи на особняк ліворуч від її будинку.

- Болотна, отже. Поросла мулом? - Прошипіла вона в люті.

Ні, в її голові не було думок про те, щоб наварити достатньо придатного для такого чаклунства зілля. Хоча і воно було в першій книзі яка дісталася їй у спадок.

Прибираючи налипле волосся з обличчя, вона так само спокійно повернулася в будинок. Після цього наполегливо почала вивчати обидві книги разом, більше не маючи наміру думати про перевертня який її скривдив.