Розділ 29. Двері у потойбічний світ

Петер уже чекав на сходинках біля входу офісу. Хоча було приблизно двадцять три градуси тепла і віяв легкий ранковий вітерець, але чоловік явно спітнів.

У чорних замшевих штанах та білій тенісці він виглядав дуже ефектно.

- Гей, мабуть, ви завжди спізнюєтеся. - Промовив докірливо він.

- Вибачте, - пробурмотіла Амалія.

Тим часом повільно витягаючи мобільний телефон і краєм ока заглядаючи на його дисплей, що засвітився.

- Гей! А ви як я подивлюся як той Цербер, що охороняє браму до Пекла!

Огризнулася вона, в розумінні того, що прибула навіть раніше за призначений час, приблизно на дванадцять хвилин.

Але чоловік тільки посміхнувся, з ввічливим поклоном відчиняючи перед нею вхідні двері.

- Я щось не так сказала? - Насупившись поцікавилася Амалія.

На її думку, Петер повинен був трохи образитися або хоча б зніяковіти. А на його обличчі від чогось блукала задоволена посмішка.

- Ні, все гаразд.

- Тоді чому ви посміхаєтеся? - Поцікавилася вона, входячи разом з ним у ліфт.

- З кожним днем ви все більше схожі на відьму.

- Ні, просто я зла. Два агресивні чоловіки не дали мені поспати.

- Розумію. - Практично пробурчав він.

І усмішка його прямо-таки розтяглася майже до вух.

- Ви неначе той кіт, що з'їв усі вершки зі сметани, - випалила одразу дівчина.

- Ви завжди кажете те, що думаєте? - Поцікавився у неї чоловік через кілька секунд роздумів.

- Так, практично завжди. Якщо я добре ставлюся до людини. Або ... не зовсім людини, - виправила себе дівчина.

- Це здорово.

Раптом він посміхнувся, трохи нахиляючись до неї. По всьому було видно, що він хоче справити на неї враження.

- Дякую, мені дуже приємно таке чути. Але зараз не про це. Я вас чекав, тому що у вас місія. - Його обличчя різко стало серйозним і двері ліфта в цей момент роз'їхалися.

Амалія тільки зараз зрозуміла, що приїхали вони на один із найвищих поверхів. На жаль, його номер не висвітився.

Підхопивши дівчину під руку, чоловік прискорив крок, різко повертаючи вліво. Довго йшли прямо коридором і потім знову ліворуч. Нарешті зупинилися біля перших дверей праворуч.

- Двері відчиниш сама. На мене вона не зреагує. - Тим часом він виправдовувався, повністю випускаючи її руку з міцних обіймів.

- Так не буває ... - застогнала Амалія.

Дика втома через безсонну ніч, не давала їй добре мислити.

- Буває. Ці двері ведуть в інший світ. Звичайні люди не бачать її. Наприклад, переді мною зараз просто стіна. Правда, я не зовсім звичайна людина, але й магічної власної сили в мене немає. - Продовжував щось говорити чоловік.

Амалія лише розкрила рота, намагаючись йому сказати, що зовсім не це мала на увазі. Але потім вирішила промовчати вже наближаючись до дверей.

Перед нею справді були двері з чорного дерева, з хвилястими візерунками та бронзовою округлою ручкою.

Простягаючи руку до ручки, вона спробувала відчинити двері. Ручка була шорстка, увита різьбленими візерунками. Її округлість була гладкою і холодною, ніби ретельно відполірованою. І Амалія спробувала її відкрити повертаючи, але двері не піддалися. Дівчина занервувала відступивши на крок.

- Заплющуй очі та уяви те, що ти бачиш. Потім уяви, що двері відчиняються.

Спокійним тоном пояснював Петер.

- Ти повинна уявити точнісінько такі самі двері.

Амалія спробувала зробити так, як він радив. На її подив, ручка справді піддалася. Двері виявилися важкими, ніби їхня вага перевершувала можливості дівчини. Але вона вперто продовжувала подумки тягнути ці двері на себе.

Прослизнувши в щілину, дівчина відчула як її обдало приємним теплим вітерцем.

Обертаючись, вона помітила, як швидко закрилася за нею щілина. Замість неї там уже був кам'яний мур. Кинувшись назад, Амалія руками ретельно промацувала холодний усипаний нерівностями камінь.

За її спиною почулося слабке покашлювання і їй довелося швидко розвернутися. Три жінки та один чоловік, вже стояли на звичайній зеленій галявині, в очікуванні когось або чогось. При цьому чоловік, здавався міцним та сильним і одягнений він був трохи інакше ніж інші.

Прості короткі темно-сині шорти вище колін і біла майка, що обтягує, вигідно виділяли красиву золотисту засмагу на тренованих м'язах чоловіка.

Незабаром до нього наблизився ще один чоловік, вийшовши звідкись із повітря.

Амалія тільки видихнула, наближаючись до трьох жінок, яких вона раніше бачила в анкетах обдарованих працівників концерну.

- Невже нас із цими вовками... пошлють за травами.

Тим часом скаржилася іншим одна з жінок. Вимовляючи слово «ці», вона покривила в огиді носик ніби говорила про якісь смердючі створіння.

Чоловіки явно почули й хижо вищирилися, показуючи дівчатам злегка загострені ікла в роті.

- У них гарний нюх.

Заспокоювала її подруга, яка відразу схопила її за руку, керуючись, мабуть, страхом.

- Хороші ж хлопці, ви чого?

Пробурмотіла ледь чутно найогрядніша з дівчат.

- А ти взагалі мовчи, тебе не питали! - Огризнулася їй перша.

Амалія ніби інстинктивно піддалася вперед і взявши за руку рожевощоку Тамару, вона ніби підтвердила на чиєму боці.

Зрозуміло, Амалія не могла запам'ятати всіх. Але Тамара Банько чогось їй запам'яталася. Дівчина мала небесно-блакитного кольору очі, а русяві довгі коси обрамляли її трохи повне обличчя.

Луг тим часом струсонуло від гуркоту громоподібного рику і дівчата здригнулися. Хтось із них навіть завищав. Хлопці миттєво відреагувавши встали попереду дівчат, повертаючись у бік рику обличчям.

За мить перед дівчатами на галявині стояло вже два вовки. Один бурий, другий темно-сірого кольорів. Обидва великі, але значно менші за Ростислава. Як відмітила про себе Амалія.

Ці двоє були високими, міцними, але навряд чи вищими від звичайного коня. А Ростислав у своїй вовчій формі був вищим за них, приблизно вдвічі.