Розділ 27. Затримання зловмисника відкладається на невизначений термін.

Ще мить і темний ящір із силою схопив підборіддя дівчини. Стискаючи його двома пазуристими пальцями, він завдавав болю, але не дряпав, повільно підіймаючи голову дівчини до себе.

Зеленого відтінку очі з темною каламутною сітківкою хиже звузилися, набуваючи людської форми. Ніс з горбинкою, виліз ніби із середини обличчя ящера. Незабаром на неї вже дивився високий чоловік, великої статури та посміхався розтягуючи повні губи в самовдоволеній усмішці на бандитського вигляду пиці.

- Ще один не вірний крок, ще один рух, і ти труп. Дрібний і бездиханний труп. - Цідить він крізь білі рівні зуби.

На мить Амалію охопило неприємне всепоглинальне почуття страху та паніки. Через мить вона подумки втиснулася в грудочку і слабо кивнула, не розуміючи від чого ця істота так розлютилася.

Подумаєш, відірвала одну малесеньку лусочку, менше за ніготь мізинця на нозі. Що йому шкода? У нього он їх скільки було.

- Показуй. - Грубо наказує.

Амалія на мить забарилася, боячись поворухнутися. Адже цей тип щойно погрожував розправою і практично відразу змінив своє рішення.

Кілька секунд вона дивилася на мутність у його очницях. Не розуміючи, що в цей момент він упевнено і зі знанням справи зчитував її думки. Потім дівчина з цікавістю заглядала йому до рота, що в цю мить розкрився, шукаючи там роздвоєний довгий язик. Немов він мав вилізти з пащі та вжалити її якимось незвіданим чином. Здається, чоловік хотів щось сказати, але потім передумав і вирішив говорити щось інше.

- У кожному з нас є своя магія, - почав спокійніше пояснювати чоловік.

Очі його ніби свердлили Амалію і він вирішив відпустити її підборіддя нервово видихаючи. Відійшовши на крок в бік, він легенько вдарив кулаком об свою долоню. Звук віддався глухий, лунаючи по всій окрузі. А він раптом глянув, на дівчину так співчутливо, як на нерозважливу дитину. І знову тихо видихнув, ніби намагаючись підібрати відповідні слова, але не міг.

- У жінці завжди дурість має бути, а у відьом її в надлишку. Значить так, зараз йдеш за мною рвеш знову луску і показуєш де знаходиться найдрібніший. Той що рогатий. Далі по ширині, висоті та гостроті пазурів. Якщо когось ще помітиш, одразу кажеш мені.

На половину тигр, напівлюдина вже зовсім відійшов вбік. Стояв і слухав насторожено, прислухаючись до того, що кажуть. Немов переклавши всі обов'язки на сильнішого, він так і стояв мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається.

- Гаразд, почнімо. Давай руку, пішли.

Чоловік знову покрився лускою простягаючи дівчині долоню з трьох пазурів.

Амалія невпевнено простягла руку, з тривогою поглядаючи на гострі пазурі. Порівнюючи зі своїми, вона раптом усвідомила, що всі вони приблизно однієї довжини. Всього на чотири сантиметри, зате гострі і як леза тонкі на кінці.

Його лапа виявилася напрочуд теплою і майже гарячою, особливо ті три пальці відростка.

- Так йдемо чи ні? - Перепитав з неприхованою усмішкою Рік.

Амалія похитала головою, подивилася на нього і кивнула. Не здавався він їй у звіриній формі настільки страшним, як у подобі людини.

«Швидше за все це обличчя йому ближче, до душі.» Вирішила для себе дівчина, вже впевненіше йдучи за ним.

- Твоє слово, тільки чітко й по справі. Бажано до міліметра місцеперебування. Заходимо, дивишся, бачиш і одразу ж виходиш. Виходжу я, ти кажеш, і я витягую. Інакше промахнусь і не витягну його на поверхню.

Тим часом давав їй повчання ящір.

- Нині вони всі у внутрішньому шарі, звідти не так просто дістати. Ти бачиш. Я ні. Вони бачать нас, але далеко не підуть. Там рухатися важко.

Амалія кивнула, ковтаючи грудку густої слини, що набралася в роті. І раптом чоловік зупинився, він обернувся, вдивляючись в обличчя дівчини своїми витріщеними водянистими очима.

- Рви лусочку, відьма. - Скомандував.

Потім відступив, ніби входячи у власну тінь почав зникати з поля зору. Амалія тільки встигла схопитися за один з його кігтів, що зникали. Світ довкола знову змінився.

Тепер вона відчула свою значущість, з відчуттям того, що вона поводир ведучий сліпого по дорозі. Темною, порожньою, похмурою та безлюдною дорогою. Але зараз вона вела до маленької темної істоти, з ріжками та хвостом.

Потягнувши за ніготь ящера, вона повільно поклала його велику долоню на тендітне маленьке плече. Потім впевнено відпустила ніготь і без роздумів відскочила убік, намагаючись відійти якнайдалі від цих двох раптово озвірілих істот.

Усього за мить. Маленьке, але міцне тільце з копитцями замість ніг пробивало стіну якоїсь будівлі. І туди вже біг стрімголов напівчоловік з тигровою головою. Тільце розірвали на шматки за лічені секунди, немов воно було старою драною ганчіркою в пазурах двох сильних і диких зненацька озвірілих тварин.

З непідробним жахом на обличчі дівчина вирішила мовчати про братів близнюків. Погоджуючись з тим, що вони їй дорогі й дивитись на шматки їхніх тіл вона не хоче.

- Це не він, - виніс свій вердикт чоловік із головою тигра.

- Але він теж поза законом.

Виправдовував їхні дії ящір, уже скосивши свій винний погляд у бік дівчини.

У Амалії склалося враження, що ці чоловіки зривали всю свою лють на тому дрібному рогатому невідомому звірі. Подальші дії «поводиря» дівчина вирішила відкласти, повільно наближаючись до групи людей, які зібралися поблизу її будинку.

- Тут така справа, - в паніці прошепотіла дівчина голові поселення ледь наблизившись до нього.

Він кивнув, нахиляючись, ніби розуміючи її побоювання.

- Я їх боюся. А раптом вони тут все поселення рознесуть. А в мене дах протікає. І... двері, геть вибиті.- Почала обурюватися дівчина.- Чи можна їх якось випровадити?

Шепіт ставав дедалі гучнішим, погрожуючи долинути до вух небезпечних гостей. Афон тільки похитав головою і слабо зітхнув, повідомляючи дівчині, що, мовляв, позбутися їх ніяк не можна.

- Мені подобаються вовки й... перевертні. - Продовжила шепотіти дівчина.